Бій — це завжди серйозно. Це кров, згубні травми, каліцтва і смерть. Бездиханне тіло не може щось повідомити про себе. Тому історії відомі випадки, коли ідентифікаційні дані військовослужбовця відтворювались у вигляді татуювання, — ще в римських легіонерів, у певному місці на тілі. Крім того, у воєначальників дублювалася інформація про якісь особисті прикмети та інші розпізнавальні знаки бійців. Наприклад, воїни-афганці також використовували цей простий прийом, наносячи групу крові на ділянку серця. Однак через погану збереженість біологічних тканин із часом від такої практики довелося відмовитися. Військовослужбовцям воюючих сторін стали видавати медальйони або особисті розпізнавальні знаки, за якими похоронні команди і штаби мали визначати біографічні дані військовослужбовця та його приналежність до тієї чи іншої військової одиниці. Смерть за царя В «Истории лейб-гвардии Егерского полка за 100 лет. 1796—1896 гг.» повідомляється, що 135 років тому, у 1877-му, всі солдати й офіцери вперше отримали металеві жетони зі шнурком для носіння на шиї. На жетоні було викарбувано: абревіатуру назви полку, номер батальйону, роти та особистий номер військовослужбовця. Цей полк брав участь у Російсько-турецькій війні 1877—1878 рр. Поява першого особистого розпізнавального медальйона для всіх військовослужбовців діючої армії, прозваного богобоязливо «ладанкою», належить до останніх днів існування Російської імперії. Військовий міністр, генерал від інфантерії Бєляєв, підписав спеціальний наказ: «Государ Імператор у 16-й день січня 1917 височайше наказав встановити особливий шийний знак для упізнання поранених і вбитих, а також для відзнаки Георгіївських нагород нижніх чинів за пропонованим при цьому кресленням. З такої височайшої волі оголошую по військовому відомству з розпорядженням, що знак мусить носитися під мундирним одягом на снурії або тасьмі, надітій на шию, а вкладений у нього запис мусить бути віддрукований на пергаментному папері». Однак це вдалося втілити — та й то частинами — тільки через вісім уже революційних років. «Смертники» В армії Країни Рад медальйони було запроваджено наказом Реввійськради СРСР №856 від 14 серпня 1925 р., який затвердив «Інструкцію з використання медальйонів з особистими відомостями про військовослужбовців РСЧА і РСВМФ». Наказ забезпечував армію і флот комплектом зі складаної на петельках металевої коробочки розміром 50х33х4 мм з вушком, уже відомим пергаментним листком для заповнення його особистими відомостями і тасьми для постійного носіння на грудях. Пергаментний вкладиш, віддрукований у друкарні, мав надзвичайно малі за розміром графи, туди можна було записати тільки найважливіше: прізвище, скорочено — ім’я, по батькові, рік народження, військкомат призову, область (республіку), місто (район), село, військове звання. На практиці ж здебільшого пергамент замінювали вкладиші на найпростішому, нерідко газетному, папері. Найчастіше ці медальйони не забезпечували герметичної упаковки вкладиша, і тому збереженість вкладень була мізерна. Однак у 1937 році й цей недосконалий вид медальйонів зняли з постачання армії у зв’язку з політичними процесами 1930-х рр., . — адже наказ №856 було підписано «ворогом народу». Ще одним видом металевих «смертників», як їх називали, знову ж таки, у зв’язку з забобонами, солдати, принципово не заповнюючи: заповниш — уб’ють, — були виготовлені з мідних або латунних трубок циліндри з різьбленням або без нього і кришкою-заглушкою. Шукачі-«гробокопи» сьогодні виявляють у них все що завгодно, крім пергаментних вкладишів, — голки, сірники і, звісно ж, листи до коханих: «Разве не важно будет Людям потом узнать — Кого средь окопных буден Ты шел каждый день защищать?» — писав поет В’ячеслав Кондратьєв у ті далекі роки. *** Досить часто роль таких медальйонів відігравали револьверні й німецькі карабінні гільзи, які не належали до озброєння і набоїв простих радянських солдатів, — щоб похоронній команді було легше відшукати серед речей і стандартних боєприпасів загиблого воїна шуканого нестандартного «смертника». За відсутності цих гільз піхотинець розряджав 7,62-мм патрон допотопної «трилінійки» Мосіна і вкладав записку туди. Розвідники і десантники, озброєні пістолет-кулеметами систем Г.Шпагіна і О.Судаєва, часто використовували гільзи патронів ТТ — з тією ж метою. Як заглушку від потрапляння вологи бійці використовували кулі, вставлені в гільзу гострим кінцем, з наступним обтисненням гільзи обценьками, олівець, вставлений грифелем всередину гільзи, чи просто дерев’яний корок-«чопок» із підручних матеріалів. Інколи це був сам паперовий вкладиш із особистими даними: коли після згортання його розмір перевищував розмір гільзи, солдат, засовуючи вкладиш у гільзу, часто з силою і притисканням закручував його для щільності. Згодом при виявленні такого медальйона частина вкладиша, закручена солдатом, як правило, була втрачена через контакт із вологою, ґрунтом і скручування. Був різновид металевої капсули з пазом на трубці і виступом на кришці: після надягання кришки на трубку поворотом вона фіксувалася на трубці за рахунок входу виступу в паз. «Тато-мама» — так бійці називали це з’єднання, взяте на озброєння сучасними сантехніками. Документообіг «Винахідливість» бійців була недаремна — війна йшла повним ходом, із людськими жертвами і величезними матеріальними втратами. І просування якихось солдатських, як сказали б тепер, ідентифікаторів у діючу армію особливо нікого не цікавило; як, втім, і самі їх носії. Давалося взнаки те недбале ставлення радянської влади до людини, яке з часів революції перетворилося майже на норму, а в передвоєнні роки посилилося у зв’язку з Великим терором, голодом та іншими поневіряннями. Незадовго до вступу СРСР у війну наказом НКО №138 від 15 березня 1941 р. було затверджено «Положення про персональний облік втрат і поховання загиблого особового складу Червоної армії у воєнний час», яке діяло протягом усієї війни. Впроваджувався новий тип медальйона, що складався з чорної ебонітової шестигранної капсули з нагвинчуваною на неї кришкою та подвійного паперового вкладиша; довжина стандартних капсул (із загвинченою кришкою) становила 50 мм, ширина — 14 мм, внутрішній діаметр — 8 мм. Чудово! Але умов для виконання наказу створено не було, він так і залишився на папері. Взяти, наприклад, Ленінградський фронт. Медальйони для бійців доручили виготовляти артілі «Культпром», яка робила до війни шашки і шахи. Замовлення дане речовим відділом інтендантського управління: «до 01.01.42 400 000 шт.», однак «із цього числа на 26.11.41 виготовлено трохи більше половини — 228 843 шт., тому що виготовлення медальйонів залежить від подачі електроенергії, щодня по кілька годин виробництво простоює», — рапортує нагору начальник артілі. Аналогічна ситуація з виробництвом і роздачею медальйонів спостерігалася по всій країні всю першу воєнну зиму, у військах їх бракувало. Причини — нерозпорядливість постачальників, затримки ешелонів із вантажем у дорозі (медальйони — не боєприпаси й не хліб), брак матеріалів — ось чому так мало було в солдатів медальйонів, ось чому доводилося в перервах між боями майструвати їх за наказом і під суворим наглядом тих командирів, котрі розуміли, що для рідних бійця означає медальйон — хай навіть із дерева чи з гільзи. Це — єдиний документ, який засвідчує особу. І, до речі, вагомий, бо давав право на пенсію у зв’язку із втратою годувальника. Отже, до жовтня 1941 року, а в діючій Червоній армії, з огляду на постійну передислокацію, — до середини 1942 року, у бійців взагалі не було жодних документів! Безіменні Знову повертаючись до вищезгаданого Положення, доходиш висновку, що наркомівський документ цей складено ідеально. Все в ньому передбачено. Ось, наприклад, пункт 32. «Про осіб, які померли від поранення на шляху прямування до лікувальних установ, начальник транспорту, котрий супроводжує їх, зобов’язаний докладно доповісти особі, котра приймає поранених, про кількість померлих у дорозі, де вони залишені для поховання (або поховані) і чиїм розпорядженням і де вони будуть поховані. Один примірник вкладиша медальйона, знятого з померлого на шляху прямування, здається особі, котра приймає поранених». Як просто і зрозуміло! Насправді ж саме цих повідомлень із частин, які здійснювали «очищення поля бою», не дочекалися родичі десятків і сотень тисяч воїнів. Те ж можна сказати про бійців, які померли в дорозі, і тих, хто не доїхав живим до лікувальних закладів. Часто-густо в облікових книгах госпіталів і медсанбатів трапляються записи: «Доставлений трупом, встановити особу не було можливості». І все тому, що в людини не виявилося ні паспорта, вилученого під час призову, ні медальйона, так і не виданого на збірному пункті або в запасному полку, ні червоноармійської книжки — цього недовговічного маленького зошита. Формування транспорту з пораненими на передовій проводилося, як правило, в умовах фронту і плутанини, і тому дуже часто начальник транспорту не мав точних іменних відомостей про кожного довіреного йому ще живим бійця. А скільки тисяч воїнів, які померли від ран, знято на шляху прямування із санітарних поїздів і передано на станціях та полустанках їх військовим комендантам, місцевим жителям, залізничникам інколи без супроводження трупів, списком і за відсутності медальйонів! Їх ховали неподалік, а то й прямо на території станції безіменними, без фіксації факту поховання в міській, селищній чи сільській раді, без сповіщення комендантом станції іменних даних воїнів по інстанції в штаб військового округу або фронту. Коли питання поховання наших загиблих і ворожих солдатів після звільнення територій було передане у відання сільрад, справа взагалі зайшла у глухий кут. А що у «них»? На вісім років раніше від імперського російського указу, 29 квітня 1869 р., військове міністерство Пруссії видало розлоге розпорядження, в якому §110 зобов’язував кожного солдата носити на тілі під уніформою на шнурі жерстяний знак із зазначенням частини і номера власника знака у списках частини. Він отримав офіційну назву — «рекогносцирувальний знак» (Recognoscierungsmarke). Знак мав прямокутну форму з трохи заокругленими кутами, біля верхньої крайки було пробито два отвори для шнура. Набивати інформацію на знак доводилося самому власнику, але на практиці для однаковості написів дуже часто це доручалося у підрозділах місцевим «умільцям»... Поява 10 січня 1878 р. в німецькій армії нового військово-медичного статуту додала в особисті знаки два нововведення, котрі зберігаються там досі. По-перше, запозичену із французької військової лексики і тяжковимовну назву «рекогносцирувальний знак» замінили на більш зрозумілий німцям «розпізнавальний знак» (Erkennungsmarke). По-друге, зовнішню форму знака було змінено з прямокутної на овальну, якою вона збереглася і в рейхсвері, і в вермахті, і в сьогоднішньому бундесвері... 16 вересня 1917 року вийшло нове розпорядження: написи на особистих знаках дублювати на верхній і нижній половинках. Було налагоджено схему фіксації факту загибелі німецького солдата: особистий знак розламували навпіл, верхню половину знака залишали на трупі для можливої в майбутньому ідентифікації останків при перепохованні або проведенні експертизи, а нижню половину разом із донесенням про загибель солдата відправляли до Берліна. Матеріалом для виготовлення особистих знаків зразка 1915 р. був цинковий сплав, а наприкінці Першої світової війни з’явилися і перші екземпляри з дюралюмінію. Носити особистий знак слід було на шнурі завдовжки 80 см. Однак на практиці чимало солдатів носили свої особисті знаки або в лівій внутрішній кишені куртки, або на підтяжках, або у спеціальному нагрудному шкіряному гаманці разом із натільними хрестиками, талісманами, медальйонами, монетами й іншими особливо цінними для власника предметами. Під час щоденних оглядів і майже перед кожною атакою ротні фельдфебелі проводили перевірку наявності у солдатів особистих знаків. За відсутність знака — дисциплінарне стягнення із негайною видачею нового… У вермахті особисті знаки зазвичай видавали призовникам разом із іншим спорядженням та обмундируванням у запасних частинах. Знак видавали безкоштовно, але у разі його втрати з вини власника за новий уже доводилося платити. Для повторної видачі особистих знаків із новими номерами й назвами частин у бойових і запасних частинах, а також на кораблях ВМС слід було мати запас особистих знаків у кількості 20% від чисельності особового складу... У частинах і підрозділах вермахту, окрім донесень про втрати, щомісяця готували «Переліки особистих розпізнавальних знаків», які являли собою списки виданих особистих знаків солдатів і офіцерів, а також тих, хто вибув із підрозділу (у лазарет, в іншу частину, у могилу тощо). Копії списків відсилали у центральне довідкове бюро вермахту з обліку втрат у Берліні. Саме запровадження такої складної системи обліку особового складу дозволяє тепер визначати особу кожного загиблого або зниклого безвісти військовослужбовця вермахту. Ані імені, ані прізвища, жодних інших даних на жетоні не було: німці одразу подбали про знеособлення медальйона, щоб не чинилася наруга над ім’ям у будь-якому вигляді, а також для того, щоб воїну, котрий потрапляв у полон, було «легше» зберігати військову таємницю, в т.ч. своє ім’я. Списки частин зберігали в архівах Німеччини; там завжди можна було встановити біографічні дані солдата і провести облік; там само зберігалися зібрані половинки жетонів похованих солдатів. Як приклад можна навести таке поєднання символів на знаку, знайденому на полі бою при загиблому німецькому солдаті: 9./G.J.R. 138.41A. Це означало: 9-та піхотна рота 138-го гірсько-єгерського полку, номер 41 у списку видачі знаків, група крові — друга. Сьогодні, знайшовши на останках цілий жетон, можна з упевненістю сказати, що цей солдат вважається в Німеччині зниклим безвісти, причому сказати це можна у момент знаходження. За океаном Наказ Збройних сил Північно-Американських Сполучених Штатів №204 від 20 грудня 1906 р. зобов’язав солдатів і офіцерів носити жетони круглої форми. На ньому карбовували ім’я, прізвище, звання та позначення підрозділу. За схожість цих індивідуальних бирок із жетонами на ошийниках собак бійці стали називати жетон «собача бирка» (dog tag). Жетони військово-морського флоту та морської піхоти відрізнялися від армійських, їх виготовляли з мідно-нікелевого сплаву, і вони мали овальну форму, їх носіння стало обов’язковим згідно з наказом USN294 від 12 травня 1917 р. Цікаво, що на зворотному боці «морського» жетона кислотою витравлювали відбиток пальця. Із 1969 р. замість реєстраційного номера стали наносити номер картки соціального страхування. У В’єтнамі видавали ще пару медальйонів — для носіння на черевику, протягнутим через взуттєвий шнурок, на поясному ремені — для ідентифікації після підриву на міні. Тепер порядок заповнення американського армійського жетона такий: перший рядок — прізвище, другий — ім’я та ініціал, третій — номер картки соціального страхування, четвертий — група крові та резус-фактор, п’ятий — віросповідання. Вказується — для стислості — тільки позитивний резус-фактор (POS). Перелічено всі основні світові релігії: Protestant, Baptist, Catholic, Hebrew, або NO PREFERENCE (невіруючий). Є, звісно, й Orthodox — православний. Яка з армій першою вшиє електронний чіп у свого бійця, ми не знаємо. Однак роботи в цьому напрямі ведуться. Та й Голлівуд постійно підкидає нам у вигляді «універсальних солдатів» або «аватарів» з «матрицями» можливі варіанти. Однак поки що все обходиться найпростішими пристроями. Україна пішла шляхом міжнародних стандартів порівняно недавно, однак армія, МВС, прикордонники та інші силові структури сьогодні забезпечені жетонами, а отже — ідентифіковані. Що ж маємо? Сучасні «гробокопи» полюють на могили фашистів, кожна зі знахідок дасть їм додатковий дохід: жетон — 100 гривень, медаль — до 500. В Україні загинуло близько 400 тисяч солдатів Вермахту. І тільки про третину їх є інформація. Це означає, що могили ще десятків тисяч людей — потенційне місце для протизаконного бізнесу на кістках. Правоохоронці мовчки проходять повз торговців предметами, знятими з трупів. Економія на виробництві медальйонів у РСЧА, брак і безлад у їх обліку непорівнянні з коштами, які потрібні сьогодні, аби заяложена фраза про війну, яка закінчиться з похованням останнього загиблого солдата, стала реальністю. Кількість невпізнаних останків військовослужбовців така велика, що без державної підтримки, без залучення астрономічних сум, армійських підрозділів, медико-криміналістичних лабораторій та фахівців-експертів, саперних частин для повного розмінування територій, окупованих під час війни, не обійтися — якщо дотримуватися сказаного. Такі заходи проводилися після війни, але вони були поверхові: розмінували тільки найнеобхідніші території — орні площі та пасовища, дороги, броди і мости. Розшукати всі без винятку останки радянських і німецьких військовослужбовців, встановити особи, кого можливо, і перепоховати з почестями, віддавши свій громадянський обов’язок тим безіменним героям, котрі віддали життя за свою країну в роки Другої світової війни, силами лише громадських об’єднань та одинаків-ентузіастів, на жаль, нереально. А вся річ у простому копійчаному предметі, відсутність якого стала трагедією для мільйонів.
Олександр Абаринов 2 березня 2012, 14:54
Більше читайте тут: http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/znak_biytsya.html
|
