Рахівське регіональне відділення громадської організації "Пошук"

Щойно восени 1995 року утвердилася істина у точній даті звільнення України від нацизму. Доти її відзначали влітку: наприкінці липня 1944 року радянська армія відвоювала найзахідніше село сучасної Львівської області. З ініціативи голови Закарпатської обласної державної адміністрації Сергія Устича президент України Леонід Кучма, образно кажучи, на четвертому році незалежності відновив «український статус Закарпаття». Отже, день взяття Чопу (28 жовтня 1944 року) увійшов таки у вітчизняну історію етапною віхою.
Звільнення України від нацистської Німеччини та її союзників Угорщини та Румунії виявилося надзвичайно кровопролитним. Під час однієї оборонної та одинадцяти наступальних операцій тут у січні 1943 — жовтні 1944 років збройні сили у СРСР втратили 3,5 мільйона осіб.
Проте поступово, хоч і повільно фронтова лінія на східному театрі військових дій Другої світової війни переміщувалася чимдалі в напрямку західноукраїнських земель і Карпатського регіону.
Східні Карпати в роки Другої світової війни розмежовували чотири суверенні держави — Угорщину, Словаччину, Німеччину і Румунію, котрі водночас були стратегічними партнерами і союзниками із клятвою «на крові».

4-й Український фронт і його противник

У ході Львівсько-Сандомирської операції влітку 1944 року війська 1-го Українського фронту вже діяли в Польщі, причому на двох напрямках. Основні сили захопили плацдарм на Віслі та націлилися на Берлін — столицю головного противника. Ліве крило розгорнулося в карпатських передгір'ях, поблизу східних кордонів колишньої Чехословаччини.
Сусідній 2-й Український фронт готувався вступити до Румунії. Розділила ці фронти величезна підкова Головного карпатського хребта довжиною 400 км і глибиною 100 км. Наступ у Карпатах вимагав спеціальної підготовки, спорядження, озброєння, управління військами. Тому директивою Ставки верховного головнокомандування СРСР від 30 липня 1944 року на стикові 1-го та 2-го фронтів створили самостійний — 4-й Український. Його командувач — генерал-полковник Іван Петров (1896-1958). До цього 48-літній І. Петров командував 2-м Білоруським фронтом.
Випереджаючи виклад подій скажемо, що у день звільнення Мукачева — 26 жовтня 1944 року Івану Петрову знову присвоїли військове звання «генерал армії», котрого його позбавили у лютому 1944-го за невдачу в одній з операцій зі звільнення Криму. У березні 1945 року він отримав нове призначення — начальником штабу 1-го Українського фронту.
За вміле управління військами у Берлінській та Празькій операціях генерал армії Іван Петров 29 травня 1945 року став Героєм Радянського Союзу. Примітно, як і у Карпатах, під Берліном серед його німецьких візаві був генерал-полковник Готтард Гайнріці, про якого йдеться далі.
Знавці військового мистецтва розшифрували істинне призначення цього крупного з'єднання — 4-го Українського фронту. Судячи з малочисельного озброєння і неповної комплектації (усього дві невеликі армії, відсутність справді гірськострілецьких дивізій), його фактично з самого початку запланували використати не стільки для наступу, скільки для радянізації відвойованих територій у Карпатському регіоні.
До кінця серпня 1944 року 1-й та 4-й Українські фронти звільнили усі західні землі сучасної України, за винятком Закарпаття. У сусідній Словаччині наростав прорадянський рух опору. Уряд Йозефа Тісо 12 серпня запровадив надзвичайний стан, а 23 серпня звернувся до Адольфа Гітлера про військову допомогу.
У країну ввели німецькі поліцейські підрозділи, піхотну дивізію та окремі частини з групи армій «Північна Україна» чисельністю близько 20 тисяч осіб. Вони доволі легко нейтралізували словацьких партизанів, а 2 вересня роззброїли майже 24-тисячний Східнословацький корпус (район Пряшева, Свидника і Меджилабірців), що перейшов на бік повсталих.
Політичне керівництво СРСР прагнуло швидко вивести з війни німецьких сателітів Словаччину та Угорщину. До відповідної операції з нанесенням головного удару на Пряшів залучили 38-у армію (генерал-полковник Кирило Москаленко) 1-го Українського фронту та 1-шу гвардійську армію (генерал-полковник Андрій Гречко) 4-го Українського фронту. Оволодіти містом Пряшів планували на середину вересня 1944 року, а вдалося тільки в січні 1945-го.
У 38-у армію входив і 1-й чехословацький армійський корпус. Його чисельність становила 17 тисяч бійців, серед них — 7,1 тисячі закарпатських українців. Це 42 % особового складу корпусу. Ним командував спочатку генерал Ярослав Кратохвіл, аз 10 вересня 1944-го до 6 квітня 1945 року — генерал Людвіг Свобода, пізніше — генерал Карел Клапалек. Близько вісімсот закарпатців загинуло під час Карпатсько-Дуклінської операції.
Одразу пояснимо, чому на самому початку операції бригадний генерал Ярослав Кратохвіл був знятий з посади командувачем 1-го Українського фронту маршалом Іваном Конєвим. Достеменно відомо, що Я. Кратохвіл усіляко опирався тому, щоби його корпус використовували для безтямних лобових атак «по-радянськи» — на завчасно підготовлені противником позиції з неподавленою системою вогню.
Такі безглузді атаки прирікали на масове вбивство власних солдатів без будь-яких шансів на успіх. Приміром, радянські частини наступали на будь-яку висоту і билися за неї з надзвичайною впертістю, не надаючи значення її тактичній цінності. Не випадково, після Карпатсько-Дуклінської операції чехословацький еміграційний уряд у Лондоні вже спробував увільнити бригадного генерала Людвіга Свободу за те, що його корпус необгрунтовано втратив половину бійців.
Пряшівський та загалом карпатський наступ запланували не пізніше 8 вересня 1944 року. Його мали закінчити на п'яту добу виходом військ на глибину 90-95 км. Наступ лівого крила 4-го Українського фронту підтримував 2-й Український.
Подолання природнього рубежу — Східних Карпат — ускладнила «Лінія Арпада». Це глибокоешелована система оборонних укріплень, довготривалих фортифікаційних споруд і протитанкових перешкод. Вони були збудовані Угорщиною у 1940-1943 роках.
Якщо говорити мовою цифр, то «Лінія Арпада» — це 99 опорних пунктів, 759 залізобетонних і 394 дерев'яно-земляних споруд, 439 відкритих вогневих майданчиків, 400 км траншей та окопів, 135 км протитанкових і протипіхотних перешкод — ровів, ескарпів, завалів тощо.
Оборонялося угорсько-німецьке угрупування (армійська група) під командуванням генерал-полковника Готтарда Гайнріці. Воно складалася з двох армій. 1-а німецька танкова (власне, нею безпосередньо й командував Г. Гайріці), дислокувалося головним чином у Східній Словаччині. Підпорядкована їй 1-а угорська (командувач — генерал-полковник Бела Міклош) розташовувалася приблизно в межах сучасного Закарпаття, а штаб знаходився в Хусті.
Якщо трохи деталізувати, то до складу військового з'єднання генерал-полковника Г. Гайнріці входили німецький танковий корпус, 5 німецьких мотострілецьких і 7 угорських піхотних дивізій, 24 окремих піхотних батальйонів та артилерійських дивізіонів.
Як твердять сучасні військові історики, угрупування налічувало майже 106 тисяч солдатів та офіцерів, але за радянськими даними — до 300 тисяч (10 німецьких, 8 угорських дивізій). Акцент робився на співвідношенні 1:1,2 на користь противника, що оборонявся. Виходило, що наступало 246 тисяч радянських бійців, а оборонялася 300-тисячна угорсько-німецька армійська група (дивись таблицю 1).

Таблиця 1.
Співвідношення сил у Східно-Карпатській операції

                                          Радянські війська Угорські та німецькі війська

Особовий склад,
тисяч осіб                                  246                                  300

Гармати і міномети                       5140                               3250

Танки                                        322                                   100

Літаки                                        1165                                  450

Це викликало у вчених одразу сумніви, бо за такого співвідношення жодний успішний наступ у горах був би неможливий, тим більше на завчасно укріплені та неприступні позиції, досконалі з інженерно-фортифікаційної точки зору.
До того ж, офіційно фіксувалася радянська перевага в артилерії в 1,5, у танках і самохідних артилерійських установках у 3,2, у літаках у 2,5 рази. Зрештою, радянські полководці, не маючи відчутної переваги у «живій силі та техніці», майже ніколи не наступали.
Взагалі-то у роки Другої світової війни генерал-полковник Готтард Гайнріці (1886 — 1971) отримав репутацію одного з кращих оборонних тактиків вермахта. Зокрема, у січні 1942 року він перебрав командування 4-ю німецькою армією, котра оборонялася під час радянського контрнаступу під Москвою. Тоді перевага радянських військ була 12-кратною. Саме відтоді Г. Гайнріці у свідомості пересічного німецького солдата став легендарним генералом. Він міг утримати фронт із мінімумом людей та найнижчою ціною.
Відтак Готтард а Гайнріці направили в Угорщину командувати німецькою 1-ю танковою та приєднаною до неї угорською 1-ю армією. У результаті його оперативно-тактичних дій 1-ша танкова армія після впертої оборони відступила, зберігши боєготовність.
Як тоді говорили, Г. Гайнріці зазвичай відступає, коли повітря перетворюється у свинець і виключно після ретельного обдумування. Ці слова теж підтвердила затяжна Карпатсько-Дуклінська операція радянських військ.

«Ахілесова п'ята». 1-а угорська армія
У межах сучасної Закарпатської області воювала головним чином 1-а угорська армія. Три її піхотні дивізії розташувалися безпосередньо на «Лінії Арпада», тобто були висунуті практично на лінію колишнього державного кордону. Нині це адміністративна межа між Закарпатською, Львівською та Івано-Франківською областями України.
Командувач 1-ї угорської армії генерал-полковник Бела Міклош (1890 — 1948) раніше командував Мобільним корпусом — найбільш боєздатним військовим з'єднанням Угорщини. У липні-листопаді 1941 року корпус тоді ще генерал-майора Б. Міклоша воював у складі німецької групи армій «Південь» у центральній та східній Україні.
16 жовтня 1944 року генерал-полковник Бела Міклош разом зі своїм начальником штабу, багатьма офіцерами і солдатами (до 10 тисяч осіб) перейшов на радянський бік. Проте генерал-полковник Г. Гайнріці зумів миттєво провести заміну командного складу і відновити боєздатність 1 -ї угорської армії.
Цими та дотичними обставинами пояснюється двотижневе затишшя на закарпатській ділянці Східного фронту Другої світової війни. Справа в тому, що невдовзі після капітуляції сусідньої Румунії (12 вересня 1944 року) регент Угорщини Міклош Горті 1 жовтня 1944 року таємно відправив делегацію на чолі з начальником жандармерії генерал-лейтенантом Табором Фараго у Москву на переговори про капітуляцію. Вони продовжувалися до 15 жовтня. В угорські та радянські війська надійшла відповідна вказівка. Сам же регент М. Горті 15 жовтня по радіо оголосив про перемир'я.
Проте 15-16 жовтня у Будапешті відбувся державний переворот під проводом ультрарадикала Ференца Салаші, котрий не сприйняв мирного сценарію. Тому 4-й Український фронт негайно перейшов у рішучий наступ супроти деморалізованого у цій атмосфері противника — 1-ї угорської армії. І протягом наступних дванадцяти днів Закарпаття було звільнено від угорських і німецьких військ.
Примітна деталь. 21 грудня 1944 року в Дебрецені під радянським патронажем пройшло засідання тимчасових національних зборів. Тоді ж сформували тимчасовий коаліційний уряд, який генерал Б. Міклош очолював до 4 листопада 1945 року.
Аби пояснити те, чому 1-а угорська армія зіграла у зовні грізній угорсько-німецькій обороні Карпат невдячну роль «ахілесової п'яти», потрібно зробити невеликий екскурс.
Протягом 1938 — 1939 років головним для Угорщини став перегляд північно-східних кордонів і повернення від Чехословаччини так званих «історичних земель» — Словаччини і Підкарпатської Русі. 15 березня 1939 року сойм (парламент) автономного краю проголосив у Хусті незалежність Карпатської України.
У той же день, скориставшись евакуацією чехословацького війська і державного апарату, Угорщина здійснила агресію, окупувала й анексувала Карпатську Україну. Тоді пишно говорили у Будапешті, що встановлення спільного кордону з Польщею «стало найбільшим досягненням Угорщини в Центральній Європі».
Також на високій національно-патріотичній хвилі стверджувалося, що «почалося нове тисячоліття угорсько-руського братерства», позаяк у Підкарпатській Русі / Карпатській Україні покінчили з 20-річним чеським і 5-місячним українським пануванням.
Маємо справу всього на всього з проявом егоцентричної політики подвійних стандартів. Тому не дивно, наприклад, що агітаційно-пропагандистська боротьба за Підкарпатську Русь велася в Угорщині під гаслами надання автономії. Але влітку 1940 року це питання остаточно відхилили ще до стадії парламентського обговорення внесеного законопроекту. Узяв верх панічний страх перед «українською загрозою» — можливим сепаратизмом, як це спостерігалося в колізіях, пов'язаних із Карпатською Україною.
Однак «українська проблема» продовжувала терзати голови правлячої верхівки Угорщини, котра мала власні геополітичні візії. Причому неводнораз висловлювалася радість, що Радянська Україна перебувала після 1930-х років — геноциду голодом і сталінських репресій — у жахливому стані.
Тепер, заявив регентський комісар Підкарпатської Території Міклош Козма восени 1941 року, з української нації нічого не лишилося, крім людської маси, позбавленої національних провідників. Він вельми непокоївся наступним: якщо русини (закарпатські українці) підпадуть під владу російського чи українського більшовизму, то через мовну близькість і незначну чисельність будуть швидко асимільовані.
Не дарма активна участь Угорщини на боці Німеччини у війні проти СРСР слугувала зміцненню угорських позицій у Карпатському регіоні. Протягом усієї війни на території України перебувало (чи пройшло через її землі) майже 300 тисяч угорських солдатів, що становило половину збройних сил тодішньої Угорщини.
Як бачимо, військово-політична концепція Угорщини після червня 1941 року головним чином здійснювалася на українських етнічних землях. Отож зрозуміло, що масивний захист передгір'я Карпат (сучасні Івано-Франківська, Львівська, Закарпатська області) 1-ю угорською армією у квітні-жовтні 1944 року на був дуже серйозної ваги.
Водночас уряд Угорщини кілька разів розглядав пропозиції генерального штабу (1940-1942 роки) про виселення «карпаторусів» у Галичину або в глибину Угорщини, але рішення не прийняв. Також до середини 1942 року Угорщина намагалася розділити Галичину на дві частини: південну (нині Івано-Франківська область) приєднати, а північну (Львівська і Тернопільська області) залишити німцям. У липні 1942 року Берлін рішуче відхилив такий проект.
На цьому тлі з метою самозахисту угорські військові наприкінці 1943-го — першій половині 1944 року на Волині та Галичині вступили у переговори з Українською повстанською армією (УПА). 27 червня 1944 року командир 6-го корпусу 1-ї угорської армії генерал-лейтенант Ференц Фаркаш і генерал Богдан Зубенко (псевдонім представника головнокомандувача УПА) підписали угоду про примирення, гарантії безпеки і взаємодопомогу в боротьбі проти спільного ворога — більшовицької Росії.
Не випадково збереглася символічна фотографія. На ній генерал-майор Янош Маркоці, командир 24-ї угорської піхотної дивізії, підпорядкованої 11-му німецькому корпусу, ловить рибу в річці Бистриця поблизу села Рафайлово (Івано-Франківська область) разом з українським зв'язковим, одягненим в уніформу УПА.
Справа в тому, що 1-а угорська армія з квітня 1944 року брала участь у бойових діях у межах нинішньої Івано-Франківської області, де УПА мала чи не найсильніші позиції. У той же час підрозділи УПА часто нападали на лівих і правих сусідів 1-ї угорської армії — 1-у німецьку бронетанкову та 3-ю румунську армії. Нерідко задля власної безпеки німецькі офіцери зв'язку, перетинаючи лісові місцевості, прикріплювали до своїх автомобілів угорський прапори і номерні знаки.
Наказ № 896 (липень 1944 року) роз'яснював бійцям УПА причину співпраці. Угорська сторона згодилася надати зброю та медикаменти загонам УПА. Вона підписала мирну угоду тому, що УПА визнала входження Карпатської України до складу Угорщини. «Ми не можемо боротися за жменьку землі (Закарпаття) і в той же час своєю найкращою батьківщиною — територія якої більша навіть за Францію — поступитися Москві», — підкреслювалося в наказі головнокомандувача бойової групи УПА генерала Богдана Зубенка.
Однак Українська головна визвольна рада, що утворилася в липні 1944 року, відхилила позицію командування УПА про відсутність територіальних претензій до Угорщини і визнала «права на власні держави на етнографічних землях кожного народу».
Загалом Угорщина втратила у Другій світовій війні 1,3 мільйона осіб. Усі приєднані у 1938-1941 роках землі повернули сусіднім державам. Разом із тим Угорщина істотно послабила свій вплив у Карпатському регіоні, хоча третина угорців залишилася за межами нової території своєї вже значно меншої держави.
Як держава-переможець, СРСР після війни оптимізував свої західні кордони. Історичні регіони Галичина, Буковина, Закарпаття, Бессарабія, Ізмаїльщина, за етнографічним критерієм, приєднали до Радянської України. У післявоєнній Угорщині, як і в усій Східній Європі, було встановлено соціалістичний лад за радянською моделлю, іншими словами — тоталітарний режим.
Відтоді Угорщина на міжнародній арені офіційно не порушувала жодного питання, котре б викликало сумніви щодо визнання нею недоторканості кордонів. Тим часом усередині країни частина політичної еліти вважала, що несправедливий Тріанонський договір 1920 року було поновлено 12-ма союзними державами в Парижі у лютому 1947-го на ще гірших умовах. Але це виходить за рамки нашої розповіді.

Східно-Карпатська операція
Раніше говорилося, що до 8 вересня 1944 року в смузі бойових дій у Карпатах радянське угрупування поступалося в чисельності особового складу, хоч і переважало противника за кількістю військових підрозділів. Оперативне положення 1-го, 2-го і 4-го Українських фронтів підказувало без зайвих зусиль обійти Карпати з півдня — з боку Румунії. Але кривавий початок Словацького повстання спонукав вище керівництво Радянського Союзу до лобової атаки. До того ж, слабко підготовленої.
Східно-Карпатська операція пройшла у вересні-жовтні 1944 року в три етапи. На першому (8-14 вересня) відбувся прорив першої смуги ворожої оборони у передгір'ях Карпат. Другий (15-30 вересня) завершився виходом до Головного Карпатського хребта, а третій (1-28 жовтня) — подоланням хребта і спуском на рівнину.
Варто зауважити, що сама назва «Східно-Карпатська операція» є, по суті, об'єднуючою. Це спільна парасолька для двох автономних, але скоординованих дій фактично трьох радянських фронтів, пов'язаних із щонайменше сімома карпатськими перевалами.
Наступ З 8-ї армії 1-го Українського фронту та 1-ї гвардійської армії 4-го Українського фронту проходив у рамках Карпатсько-Дуклінської операції — у Східній Словаччині. Метою наступу стала блискавична допомога Словацькому повстанню, що розпочалося 29 серпня. 38-а армія штурмувала Дукельський перевал, а 1-а гвардійська — Лупківський та Руський. Всі три перевали донині сполучають Польщу і Словаччину.
Інша частина 4-го Українського фронту воювала на мукачівському та ужгородському напрямках (Карпатсько-Ужгородська операція) — безпосередньо у Закарпатті. її проводили з метою виходу на Угорську рівнину та оточення противника в Трансільванії. 18-а армія долала Ужоцький, Верецький та Торуньський перевали, а 17-й окремий корпус — Яблунецький.
Прорив 2-го Українського фронту в район Дебрецена з допоміжним відгалуженням на Мараморош Сігет створив загрозу небезпечного удару з тилу і знищення угорсько-німецького угрупування, котре протистояло 4-му Українському фронту.
У сукупності ці бойові дії склали своєрідну стратегічну операцію у гірсько-лісистій місцевості — Східно-Карпатську. її поспішна підготовка і в'язке проведення тривали майже два місяці — з 4 вересня до 28 жовтня 1944 року. Зовні вона нічим особливим не вирізнялася. Тому про неї навіть радянські військові історики певний час писали доволі скупо.
Одначе за «гарячими слідами» з нагоди цієї знакової військової операції у Москві, столиці Радянського Союзу, салютували тричі. 18 жовтня 1944 року гучно й пафосно відзначили перетин радянськими солдатами Карпат, 26 жовтня — здобуття Мукачева, а 27 жовтня — взяття Ужгорода. Небавом той пафос якось непомітно розвіявся.
У кінці 1950-х років у Москві побачила світ капітальна науково-популярна книга про операції Збройних сил СРСР у січні-грудні 1944-го. У ній лише в загальних рисах описано Карпатсько-Ужгородську операцію. А Східно-Карпатська розглядалася загалом як незначна операція на південно-західному напрямку німецько-радянського фронту з надання інтернаціональної допомоги Словацькому національному повстанню.
Утім, вона де-факто отримала стратегічне значення, бо призвела до невідворотного просування радянських армій углиб території колишньої Чехословаччини. Німецькі війська передовсім позбулися рубежу, що прикривав Чехію та Моравію зі сходу — Словаччини і Закарпаття. Крім того, відкрився найкоротший шлях через Чехословаччину та Угорщину в тил крупному угрупуванню противника у Трансильванії та на Балканах.
Водночас Східно-Карпатська операція зробила певний внесок у воєнне мистецтво. Ясна річ, політичне рішення щодо виснажливої наступальної операції в умовах гірсько-лісистої місцевості та її підготовки в короткі терміни було легковажним, недоцільним і невиправданим. Але з огляду на порівняно легку супутню радянізацію Закарпаття, військову складову глобальної політичної мети у Москві виконали вже у листопаді-грудні 1944 року.
Задля цього у Закарпаття упродовж липня-жовтня 1944 року по лінії Українського штабу партизанського руху (знаходився у Москві, зрозуміло, у відповідній субординації) десантували 8 загонів загальною чисельністю 158 диверсантів, приблизно по двадцять осіб у кожному. Вони розрослися сумарно у двадцять разів і досягнули свого максимуму в 2,7 тисячі партизанів, яким допомагала майже тисяча підпільників із партизанського резерву.
Ці фактично радянські напіввійськові загони провели близько 130 операцій та диверсій, знищивши до 3,6 тисячі ворогів, а майже 2 тисячі захопили в полон. Якого-небудь істотного впливу на військово-стратегічний сценарій вони не справили абсолютно, проте їх увесь особовий склад, особливо керівний, знадобився для виконання низки радянізаційних завдань у розрізі кожного населеного пункту Закарпатської України.
Крім того, конкретні прізвища закарпатських партизанів гарно вписалися у наступні десятиліття в панівну комуністичну ідеологію. Зокрема, їх широко використали для міфологічного творення світлого образу «братів зі сходу» — героїчних визволителів трудового Закарпаття з-під іноземного поневолення і рабства. Але повернемося до ключової теми.
Фронтальний наступ через Карпати не відповідав оперативним планам Ставки верховного головнокомандування СРСР на осінню кампанію 1944 року. Проте словацькі повстанці внесли корективи. Не знаючи реальної ситуації в Словаччині, ігноруючи застережну думку генерального штабу щодо наступу через гори, Иосиф Сталін вирішив негайно оволодіти Словаччиною і Закарпаттям для могутнього впливу на інші країни Центрально-Східної Європи.
Найбільш затяжними і запеклими боями відзначилася Карпатсько-Дуклінська операція, котру проводили голов ним чином силами З 8-ї армії, що входила до 1-го Українського фронту. Близько року перед тим її командувач генерал-полковник Кирило Москаленко (1902 — 1985) за форсування Дніпра отримав першу свою зірку Героя Радянського Союзу.
38-а армія перейшла в наступ 8 вересня 1944 року після 125 хвилин авіаційної та артилерійської підготовки. Розтягнута на широкому фронті (68 км), 38-а армія не мала достатніх сил для прориву оборони, тому бої затяглися.
Наступного дня через 50 хвилин артилерійської канонади задіяли 1-у гвардійську армію генерал-полковника Андрія Гречка (1903 — 1976), ширше відомого як міністра оборони СРСР у 1967 — 1976 роках. До 13 вересня 1-а гвардійська розширила фронт наступу до 30 км, але просунулася в глибину заледве на 10-12 км.
За сім днів ці дві армії з території сучасної Польщі у бік Словаччини подолали незначну відстань — 12-23 км. Вони вклинилися в оборонні лави з'єднань противника, але первісної мети не досягли. Тільки 6 жовтня радянські війська взяли Дуклінський перевал, але далі просунутися не змогли і 28 жовтня перейшли до оборони.
Незважаючи на незавершеність, Карпатсько-Дуклінська операція зіграла важливу роль. Боячись втратити Словаччину, німецьке командування перекинуло туди значні сили, що допомогло радянському наступу в Угорщині та обороні Сандомирського плацдарму в Польщі.
Чому так сталося? Маємо декілька ґрунтовних пояснень щодо сценарію всієї Східно-Карпатської операції.
Перше. її підготовку провели поспішно, не навчили бійців діяти у горах, завчасу не підвезли резервів боєприпасів і пального, не розгорнули оснащених допоміжних частин. Приміром, тільки на дорожньо-мостові роботи витратили до 60 % сил і часу всіх інженерно-саперних бригад, яким бракувало спеціальної техніки.
У підсумку відсутність хоч якогось досвіду в офіцерів будь-якої ланки з організації та ведення бою в гірсько-лісистій місцевості призвела до невиправданих жертв. За вересень-жовтень 1944 року війська 1-го та 4-го Українських фронтів втратили понад 126 тисяч осіб убитими і пораненими.
Друге. Малочисельний склад військ, хронічний їх недокомплект. Стрілецькі дивізії нараховували по 4,5-5 тисяч осіб, або втричі менше звичайного. Танковим підрозділам не вистачало танків і самохідно-артилерійських установок у повній технічній готовності.
Це завадило створити високу щільність для прориву ворожої оборони. Приміром, на Закарпаття наступало щонайменше 14 радянських дивізій (4 корпуси) проти 3 угорських дивізій на вістрі оборони. Насправді вражаючої переваги за чисельністю особового складу не було й близько. Як виявилося, радянські війська істотно переважали не чисельністю бійців, а кількістю військових одиниць. Тому за одним і тим же поняттям «дивізія» ховався різний зміст.
Проведення великої кількості надто слабких артилерійських підготовок (інколи дві-три за день) служили противнику лише сигнальним попередженням про майбутній наступ. Авіацію через несприятливі метеоумови залучали зрідка, а взаємодію між родами військ у горах організували, як і на рівнині.
Третє. Усупереч очікуванням Дуклінський та Лупківський перевали залишилися під надійним контролем німецьких сил, а не повсталих словацьких солдатів і партизанів. Причому Карпатсько-Дуклінська операція проводилася без жодної оперативної паузи. На її підготовку 38-й армії надали усього чотири доби (4-7 вересня 1944 року). Тому наступ належно не підготували.
Усе ж, на другому етапі Східно-Карпатської операції 38-а армія просунулася на 20 км і вийшла до Головного Карпатського хребта. Вона перетнула польсько-чехословацький кордон і вступила на територію Словаччини. Але вельми дорогою ціною.
До труднощів рельєфу гірсько-лісистій місцевості додалося різке погіршення погоди: густі тумани вранці та вечорами, суцільна низька хмарність, безперервні дощі. Дороги стали непрохідними.
У вересні 1944 року в Закарпатті було 16 днів з опадами і туманами. Так, 4-му Українському фронту надали 8-му повітряну армію, одначе вона через вкрай несприятливу погоду майже не вплинула на хід наступальних боїв.
Не випадково, командування 4-го Українського фронту, оцінивши оперативне становище 1-ї гвардійської армії, перенесло головний удар — на Ужгород і Мукачево. 18-а армія (генерал-лейтенант Євген Журавльов (1896 — 1983) з допомогою 8-ї повітряної армії (генерал-полковник Василь Жданов (1896 — 1956) розтинали фронт противника на дві частини: ізолювали 1-у угорську армію від 1-ї німецької танкової.
На лівому крилі 4-го Українського фронту на самостійному напрямку наступав 17-й гвардійський стрілецький корпус. Ним командував генерал-майор Антон Гастилович (1902 — 1975), який невдовзі, у листопаді 1944-го, став командувачем 18-ї армії замість генерал-лейтенанта Є. Журавльова.
17-й гвардійський стрілецький корпус складався з чотирьох дивізій — разом майже 23,5 тисячі бійців. Він перейшов Головний Карпатський хребет, а 14 жовтня подолав Керешмезький (Ясінянський) вузол оборони — одне з найпотужніших гірських укріплень «Лінії Арпада», втративши загиблими близько півтисячі бійців лише під селом Ясіня.
У жовтні 1944 року 38-а армія декілька разів безуспішно поновлювала наступ. Вона сковувала німецькі сили і це мимовільно стало одним із головних завдань Карпатсько-Дуклінської операції. 1-а гвардійська армія 18 жовтня 1944 року здолала Головний Карпатський хребет на фронті ЗО км, але наступ знову захлинувся.