Масова втеча мешканців Закарпаття до Радянського Союзу у 1939-1941 рр. стала одним з найбільших міграційних рухів цивільного населення на початку Другої світової війни. У такий спосіб закарпатці відреагували на угорську окупацію у березні 1939 року та вступ Червоної армії до Західної України у вересні того ж року.
Початок міграційного руху
Перший перехід закарпатцями радянського кордону зафіксований у слідчій документації НКВС 29 вересня 1939 року. Тоді прикордонні війська затримали члена компартії І. Сасинця під час його спроби втекти з Румунії, де він переховувався через репресії угорської влади проти комуністів на Закарпатті.
Саме комуністи, члени комсомолу та діячі профспілкового руху були першими, хто шукав у країні Рад політичний притулок. Цю групу перших втікачів до СРСР можна віднести до категорії біженців. За ст. 80 КК УРСР та 84 КК РСФРР передбачалось надання політичного притулку для «іноземних осіб, що були переслідувані за захист прав трудящих, або наукову діяльність, або національно-визвольну боротьбу».
Однак на практиці ця норма не була реалізована щодо членів та активістів компартії Чехословаччини на Закарпатті. До них, як і до інших порушників кордону, радянські слідчі органи виявляли відверту недовіру. Хоча у звітах ці люди називались біженцями, радянські органи держбезпеки УРСР всупереч нормам Кримінального кодексу свідомо відносили їх до категорії нелегальних перебіжчиків. Таких порушників засуджували до 1-3 років ув’язнення.
Водночас трактування радянською стороною закарпатських втікачів як угорських громадян свідчило про фактичне визнання Радянським Союзом окупації Закарпаття Угорщиною. Значною мірою цьому сприяв етап союзницьких відносин між Третім Рейхом та СРСР, що розпочався після укладення пакту Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 р. і тривав до нападу Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 р.
Оперативні заходи розвідувальних органів Німеччини, Угорщини та Румунії на західному кордоні СРСР активізувалися. Прикордонні війська НКВС були зорієнтовані на пошук шпигунів у середовищі порушників кордону. Для цього заступник народного комісара внутрішніх справ УРСР М. Горлинський пропонував створити спеціальні табори для біженців у місцях розташування штабів прикордонних загонів та спрямувати туди оперативні групи для проведення обліку всіх прибулих до СРСР.
У довідці про кількість затриманих прикордонними військами НКВС на кордоні Західної України у період з 14 по 28 жовтня 1939 р. чисельність втікачів із Угорщини оцінювалась у 733 особи, поступаючись лише кількості затриманих на німецько-радянському кордоні (5 тис. 731 особа). Станом на кінець жовтня 1939 р. кількість порушників кордону зі сторони Угорщини оцінювалась вже в 1 тис. 24 особи.
У повідомлені за підписом начальника Прикордонних військ НКВС Київського округу комдива В. Осокіна зазначалось: «На кордоні з Угорщиною та Німеччиною порушниками являються переважно селяни, які тікають на нашу сторону у пошуках роботи та притулку, рятуючись від переслідування влади, особливо мадяр, причому за заявою селян, які перейшли із Румунії та Угорщини, після замерзання рік збираються перейти на нашу сторону жителі цілих поселень, які розташовані поблизу кордону. Переходять кордон найчастіше цілими сім’ями, з малими дітьми, не маючи засобів для годування. Таке скупчення порушників загружає прикордонні частини. З огляду на відсутність спеціальних приміщень для утримання порушників, вони розміщені скупчено (…)». В. Осокін пропонував після відповідної перевірки звільняти усіх біженців та направляти в райони, де існувала потреба в робочій силі.
Якщо на початку Другої світової війни до СРСР переходили здебільшого мешканці прикордонних сіл, то згодом цей рух поширився на передгірні і низинні райони Закарпаття аж до сіл Східної Словаччини, окупованої Угорщиною.
Про початок масових переходів мешканців Закарпаття до Радянського Союзу восени 1939 р. зазначалось також у документах угорських правоохоронних органів. У повідомленні начальника слідчого відділу угорської жандармерії міністра внутрішніх справ Угорщини від 24 листопада 1939 р. зазначалось: «Нелегальні переходи в Радянський Союз набрали масового характеру. З окремих сіл люди переходять кордон нелегально групами по 10-15 осіб. Окремі особи цих груп були озброєні ручними гранатами. Зброю вони беруть для того, щоб при потребі вжити проти органів влади, якщо вони хотіли б їм перешкодити в нелегальному переході (…) Були й такі нелегальні переходи, з яких не вдалось виявити комуністичного впливу. З розповідей тих, що намагалися нелегально перейти кордон, встановлено, що в підкарпатських селах швидко поширились чутки про те, що на територіях Радянського Союзу дуже багато роботи, що там не вистачає робітників і таким чином там великі заробітки».
Угорська влада вживала оперативних заходів для стримування та попередження масової втечі мешканців краю до Радянського Союзу. Зокрема, на території Закарпаття був посилений жандармський корпус, активізувалась робота поліції щодо затримання втікачів, проводились масові облави на мешканців, які групами прямували до кордону, був зміцнений угорський прикордонний пояс, посилалась боротьба з комуністичною пропагандою, встановлений нагляд за польовими дорогами та гірськими переходами, проводились щоденні перевірки наявності населення по селах, здійснювалось залякування репресіями проти родичів втікачів.
У листопаді 1939 р. угорська окупаційна влада створила спеціальні оперативно-слідчі групи, які розслідували справи затриманих жандармами перебіжчиків. Такі групи функціонували у Чинадієві, Іршаві, Тячеві. Слідство у справах порушників кордону вели також Хустська, Ужгородська, Мукачівська та Кошицька прокуратури, які виносили вироки затриманим, ув’язнюючи їх на різні терміни в угорські тюрми і табори. Зокрема, станом на кінець листопада 1939 р. угорським слідчим органам вдалось виявити 516 осіб, які втекли до СРСР, 131 справу було передано до Кошицької та Хустської прокуратур.
Причини, характер та динаміка втечі
Аналізуючи протоколи допитів затриманих закарпатських втікачів та інші дані, можна виокремити такі головні причини їхнього переходу до СРСР:
1. невдоволення населення соціально-економічною політикою угорської влади на Закарпатті, зумовлене втратою багатьма людьми роботи та засобів для існування; спроба знайти нові місця роботи та навчання у країні Рад, яка декларувала свій пролетарсько-селянський характер;
2. навіяне комуністичною пропагандою серед місцевого населення уявлення про Радянський Союз як про країну соціального благоденства та справедливості, «рай» для робітників та селян,;
3. мобілізація чоловічого населення до угорської королівської армії та військової організації «Левенте», що таємно розпочалась в Угорщині на початку Другої світової війни восени 1939 р. і була проведена на території Закарпаття у 1940 р., спровокувавши хвилю дезертирств і втеч військовозобов’язаного чоловічого населення поза межі краю;
4. примусове залучення населення та його ресурсів до будівництва лінії інженерно-фортифікаційних оборонних споруд у північно-східних Карпатах (т.зв. «Лінія Арпада»), що розпочалось відразу після окупації Угорщиною Карпатської України;
5. національно-культурна дискримінація українського населення: запровадження в офіційному діловодстві та навчальних закладах угорської мови, позбавлення можливості для повноцінного національно-культурного розвитку в межах Угорського королівства, пошук власної ідентичності у єднанні з радянськими українцями;
6. переслідування та репресії гортиських каральних органів проти українського національно свідомого населення, комуністів, комсомольців, активістів профспілкового руху й членів легальних партій міжвоєнного періоду.
Масову втечу закарпатців до Радянського Союзу можна розглядати як одну з найбільш широких форм протесту місцевого населення різнорідного соціального та національного складу проти угорського окупаційного режиму та окремих його виявів у соціальній, економічній, побутовій, національно-культурній та політичній сферах.
Водночас вирішальну роль в активізації масового переходу закарпатців до країни Рад відігравали звичайні людські фактори, насамперед некомфортні умови проживання на відвойованій угорцями території, де місцеве неугорське населення вважали неповноцінним.
Після вступу Червоної армії до Західної України у вересні 1939 р. більшість закарпатців стала поглядати на слов’янський та пролетарський Радянський Союз як на екзистенційну альтернативу угорській окупації. Традиційний для закарпатського соціуму шлях до виходу зі складної соціально-економічної та політичної ситуації був віднайдений у масовій втечі (еміграції) за кордон, у навіяний пропагандою «рай» для селян та робітників – Радянський Союз. Однак, втікаючи до північного сусіда, закарпатські селяни самі не знали, що на них чекає в майбутньому.
Одним зі стимулів до масових переходів закарпатців у 1939-1941 рр. стало тяжіння до українського етнічного материка на Західній Україні, що було прямим наслідком зростання національної свідомості українців Закарпаття у період існування у 1938-1939 рр. Карпатської України. Показова українізація, проведена радянськими владними структурами на анексованій території Західної України у 1939-1941 рр., створювала ілюзії толерування більшовиками всього українського. З іншого боку, серед представників русофільства на Закарпатті існував стійкий потяг до єднання з російським народом, яке вони намагались реалізувати, перейшовши до СРСР.
Дискусійним в історіографії залишається питання про характер масових переходів. Чи був цей рух організованим, стихійним чи спровокованим? У складному поєднанні факторів-каталізаторів цього процесу були наявні організаційні (мобілізаційні та агітаційно-пропагандистські заходи комуністичного партійного активу серед своїх прихильників на території Закарпаття), стихійні (наслідок протесту широких верств місцевого населення проти реалій життя під угорською окупацією) та провокативні (спричинені репресіями угорських каральних органів проти різних груп населення).
Закарпатці здебільшого переходили кордон пішки групами по декілька осіб (від 2 до 15) разом із сім’ями, сусідами, друзями та знайомими. Для перетину гірських перевалів втікачі наймали провідників. Кордон долали переважно вночі, щоб бути не поміченими угорськими прикордонниками. Основними «коридорами» для переходів були долини річок Уж, Латориця, Ріка, Тересва, Теребля, Чорна та Біла Тиса та прикордонні населені пункти Стужиця, Загорб, Волосянка, Ужок на Великоберезнянщині; Верхні Ворота, Скотарське, Канора, Завадка, Присліп, Торунь, Синевир, Синиверська Поляна на Волівеччині та Волівщині; Руська Мокра, Брустури, Тарасівка на Тячівщині; Богдан та околиці Ясіня на Рахівщині. Інколи втікачам доводилось двічі перетинати державний кордон, прямуючи до сусідніх Німеччини та Румунії, щоб звідти перейти до Радянського Союзу. У документах зафіксовані факти переходів закарпатців зі зброєю (гвинтівки, гранати, револьвери тощо), що обумовлювалось очікуваними небезпеками під час порушення державного кордону.
Пік масових переходів мешканців Закарпаття на територію СРСР виник наприкінці 1939 – у 1-й пол. 1940 рр. Зокрема, за даними Прикордонних військ НКВС Київського округу, всього у першій половині 1940 р. було затримано 9 тис. 95 порушників західного кордону УРСР, серед них – 2 тис. 370 з території Угорщини, в тому числі 52 дезертирів-військовослужбовців угорської королівської армії. Iван Блискун
Більшість затриманих після нелегального переходу радянського кордону відразу прямували до радянських прикордонних застав і комендатур, намагаючись встановити контакти з радянською владою. Інколи втікачі після переходу на радянську територію повертались назад, щоб забрати свої родини і тоді їх дуже часто арештовували угорські поліційні органи.
Після встановлення угорсько-радянського кордону в Карпатах перші 2-3 місяці радянські прикордонні війська у більшості випадків не арештовували закарпатських втікачів, а повертали їх на угорську територію або розселяли у прикордонній смузі чи центральних областях України (Дніпропетровську та Запоріжжі) та використовували їх як робочу силу. Згодом, після посилення охорони кордону та активізації пошуку серед нелегальних перебіжчиків агентури сусідніх держав, закарпатські втікачі, незважаючи на особисті мотиви у здійсненні переходу, потрапляли під лещата сталінської репресивної машини. Спочатку їх утримували у таборах для інтернованих у Стрию, Станіславі та Сколе, пізніше – у внутрішніх тюрмах НКВС УРСР, а після засудження відправляли до таборів у віддалених регіонах СРСР.
Умови утримання заарештованих закарпатських втікачів у таборах Прикордонних військ НКВС досить яскраво описали М. Гопонько та Г. Готько, повторно затримані радянськими прикордонниками під час втечі із місця примусового утримання: «Причиною втечі було недостатнє харчування, йшли ми назад в Угорщину до свого дому. Якщо би мене затримали, то я звичайно розказав би скільки людей в казармах, сказав би, що люди в казармах помирають від голоду, утримуються в бруді, всі проявляють невдоволення, сидять по два-три місяці, на роботу не випускають, перебувають під охороною в казармах у м. Сколе. Про саме життя громадян Радянського Союзу нічого не міг передати, так як я нічого про неї не знав. Сказав би, як я тут проходив допит, скільки разів, через який час, скільки часу був на допиті, хто допитував, розповів би все, що чув та бачив в Радянському Союзі (…) Перебувало тут близько 1000 осіб і всі проявляли настрої небажання перебувати в казармах, всі обвошіли, іншого одягу для зміни не дають». У справі М. Гопонько та Г. Готько наскрізно простежується трагічність становища закарпатських втікачів, які були змушені обирати між сталінським ГУЛАГом та угорською тюрмою.
Чисельність та склад втікачів
За архівно-кримінальними справами у фондах державних архівів загальна чисельність закарпатських втікачів у 1939-1941 рр. становила від 5,5 до 7,5 тис. осіб. За соціально-професійною приналежністю серед втікачів були селяни, робітники, учні та студенти старших класів гімназій, вчителі, дрібні службовці, військовослужбовці угорської армії. За національною ознакою основну масу складали українці, або особи, які зараховували себе до «закарпатських русинів». Серед втікачів були також вихідці з інших національних груп, що мешкали на Закарпатті: росіяни, німці, чехи, словаки, угорці та євреї. Варто виокремити декілька зафіксованих у документах випадків дезертирства угорців, військовослужбовців угорської прикордонної охорони на іншу сторону кордону. Водночас євреї намагались врятуватись від мобілізації до робітничих батальйонів при угорській армії, де вони виконували непосильні примусові роботи.
Значну частину серед закарпатських емігрантів в СРСР складали комуно-партійні функціонери та члени комсомолу. Незважаючи на свою партійну приналежність, більшість із них була засуджена за нелегальний перехід кордону поряд з іншими групами безпартійних громадян. Партійний квиток члена компартії не розглядався як пом’якшувальна обставина на слідстві. Окрім того, зізнання на допитах про своє членство в компартії та переслідування угорськими жандармами нерідко ускладнювало становище закарпатських втікачів. Особливо тоді, коли угорська секція в Комінтерні, яка представляла інтереси Компартії Закарпаття, не підтверджувала їх членство в партії та не брала їх під свій захист. У документах, які готувались слідчими на Особливу нараду при НКВС СРСР, закарпатські комуністи вже значились як безпартійні. У цьому ставленні до останніх простежується глибока недовіра радянських органів державної безпеки до членів комуністичного активу з-поза меж СРСР.
Серед втікачів були люди різного віку обох статей, однак переважала молодь віком від 18 до 30 років. Дуже часто кордон переходили цілими сім’ями, інколи – з новонародженими. Про цей випадок, зокрема, свідчив начальник 94-го Сколівського прикордонного загону НКВС майор Скородумов у донесенні на адресу наркома внутрішніх справ УРСР комісара державної безпеки 3-го рангу І. Сєрова 12 травня 1940 р. У документі повідомлялось про утримування під вартою в гарнізоні загону 15-ти сімей порушників кордону з Угорщини (загалом 49 осіб, серед них – 22 дітей). Питання їхньої подальшої долі не могли вирішити ні начальник Прикордонних військ НКВС Західного округу комбриг Петров, ні обласне управління НКВС та прокуратура. Автор скаржився на відсутність спеціальних приміщень для дітей та дитячого харчування, велику тісноту у казармах гарнізону і просив вирішити якнайшвидше проблеми цих сімей.
Слідство
Спочатку слідство над порушниками радянського державного кордону за ініціативою помічника начальника слідчої частини НКВС СРСР капітана Нікітіна проводилось у прикордонних загонах НКВС у спрощеному порядку. Затриманого допитували та формулювали обвинувальний висновок на основі ст. 80 КК УРСР (ст. 84 КК РРФСР). Згодом слідчі органи НКВС отримали вказівку для повторного допиту заарештованих, під час виконання якої протягом січня-лютого 1940 р. радянські органи державної безпеки додатково допитали близько 5 тис. порушників західного кордону УРСР. Загалом станом на 12 лютого 1940 р. прикордонні загони і територіальні органи НКВС західних областей України затримали та арештували за порушення державного кордону до 10 тис. осіб, більшість з яких утримувалась в тюрмах УРСР. Органи НКВС завершили слідство над 4,5 тис. осіб, а понад 3 тис. справ було передано на розгляд Особливої Наради НКВС СРСР. На жаль, серед цих узагальнюючих даних не можливо простежити долю закарпатських втікачів.
Починаючи з 1940 р. слідство у справі закарпатських втікачів здійснювалось в обласних управліннях НКВС УРСР. Зокрема, у прикордонних управліннях НКВС відповідно до циркуляру НКВС СРСР від 13 травня 1940 р. за №122 були створені спеціальні оперативно-слідчі групи для роботи серед порушників кордону та проведення агентурно-оперативних заходів на кордоні. Більшість була засуджена від 1 до 3 років виправно-трудових таборів (ВТТ).
Однак в умовах воєнної шпигуноманії терміни ув’язнення часто становили від 5 до 8 років. Все залежало не так від провини конкретної людини, як від суб’єктивних висновків слідчого під час ведення справи. Зокрема, вкрай негативно на долю арештованого могли вплинути участь у т.зв. «буржуазних» партіях міжвоєнного періоду, найменша підозра на співпрацю з угорською правоохоронними органами та факти антирадянської діяльності. Слідство у справі заарештованих закарпатських втікачів продовжувалось до 1942 р. у зв’язку з початком німецько-радянської війни та евакуацією затриманих у радянський тил. Зокрема, найдовше тривало слідство у справі звинувачених у шпигунстві проти СРСР.
Загалом втечі закарпатців до Радянського Союзу тривали до кінця червня 1941 р., тобто до вступу Угорщини у війну проти СРСР на боці гітлерівської коаліції 27 червня 1941 р.
Порівняно з іншими масовими міграційними процесами на західному радянському кордоні у 1939-1941 рр., зокрема переходами українського населення в СРСР з підрумунської Буковини та Бессарабії, втеча мешканців Закарпаття до СРСР була більш чисельною і характеризувалась вищим ступенем стихійності. З іншого боку, подальша доля закарпатських втікачів, зокрема їх участь після довготривалих поневірянь по сталінських таборах у Чехословацькому армійському корпусі під командуванням Л. Свободи та боях проти німецьких військ та їх союзників на території України, Польщі, Словаччини та Чехії, мала унікальний характер.
Олександр Пагіря, науковий співробітник Музею
