ГНІВ ЧОРНОГОРИ
Під час проведення пошуково-дослідницькому українознавчої експедиції на Гуцульщині ми кілька разів зустрілися із старожилом села Криврівня(присілок Березово) Білоголовим Дмитром Іллічем, котрий народився 1924р. і тривалий час жив у далекому підчорногірському селі Бистрець.(присілок Сегельба)...
респодент ДМИТРО БІЛОГОЛОВИЙ з дружиною ВАСИЛИНОЮ
Під час проведення пошуково-дослідницької українознавчої експедиції на Гуцульщині ми кілька разів зустрілися із старожилом села Криворівня (присілок Березово) Білоголовим Дмитром Іллічем, котрий
народився 1924 р. і тривалий час жив у далекому підчорногірському селі Бистрець (присілок Сегельба). Його батько Матаржук Ілько і мати Білоголова Настуня зимою 1947 р. були виселені і померли в Сибіру в Хабаровському краї. Дмитро Білоголовий чудом врятувався від висилки в Сибір, але під час облави у Бистриці був арештований НКВС і 16 місяців відсидів у Коломийській тюрмі. Тривалий час прицював у лісовому і сільському господарстві краю. Зараз 87-річний Дмитро Білоголовий живе зі своєю дружиною Євдокією з родини Максим’юків у Криворівні. Він залишився єдиним живим свідком важливої історичної події часів Другої світової війни на території Гуцульщини: катастрофічного відступу групи німецьких військ через Чорногірський хребет взимку 1944 року. Далі наводимо запис спогадів цього мудрого гуцула як живого учасника тих далеких подій. Запис зроблено гуцульською говіркою. Для правильної письмової передачі автентичного звучання гуцульської говірки респондента ми використовуємо літеру «ы» російського алфавіту. 
Про войну з німцями я добре знаю, бо єк она зачєласи то міні було 17 років. Ви просли мене розказати про выдступ німців із Жєб’я і перехід їх через Чорногору в 1944 році. Міні тогди було 20 років і мене разом із иншими чоловіками з Бистриця німці забрали нести поклажу через Чорногору. В моєму життю то було дуже складне випробування. Мене тогди Бог уратував выд видимої смерті. Я вам розкажу то, шо памнітаю, бо то вже давно було.
Під кінец зими 1944 року німецкі солдати выдступали через наш Жєбивский район на Закарпаті. Воєнні колони німців машинами, мотоциклями, кіньми і піхотов відступали через наші терени: Жєб’ї, Їльцу, Кривопылский перевал, Ворохту, Єблунецкий перевал, Єсінє і Рахів. Одна велика група із кількасот німців хотіла перейти з Їльців, через Кривополе, Ворохту, Єблунів, а дальше – за Гору, на Закарпаті. Але наші партизани з УПА у Кривци, у вузькім місци мыжи скалами, дорогу сильно зарубали тай засіли на них. Німці надїхали машинами, мотоциклями тай кіньми до Кривця й там був великий бый. Нашу засаду в Кривци німці ни змогли перейти. Тогди они вернулиси назад з Кривополя на Їльцю, а видтів подалиси через Красник і Довгі Толоки до нас – у Бистрец. В той чєс у Бистрици на заставі ші стоєли німці-пограничники. І війшло так, шо німецкі пограничники із Бистрецкої застави першими видступали і освобожєли місце тим німецким войскам, що прийшли із Жєб’я. Коли они вибралиси із застави, то на їх місце наїхало шє бирше видступаючих німців. Тогди у наше село наїхало дуже багато прибулих німців. Раптом  прийшов такий розказ, шо німецкі пограничники забирают собі на помыч всіх чоловіків з Бистриця, хто мав свої коні. У котрих газдий коні були, то всіх забрали. Ми своїх коний ни мали і мене ни мали забирати. Німці прийшли до нашого сусіда Юрка Шинкарука, бо вин мав свої коні. Але вин був вже старий тай не мыг ити з конями. Вын сказав німцям на мене, шо я молодий і можу пыдти, а вин старий тай ни годен перейти через Чорногору. Тогди німці заставили мене узєти у него коня, тай зыйти з конем на Бистрецку заставу. Коли я прийшов на заставу, то там було дуже багато німецкого войска. Они саме тогди у кітлах горівку переварювали. Міні дали трохи фуражу для коня тай підісєтькільовий мішок муки вишшого сорту нести на коні, а у рупцак дали нести на плечох друкарску машинку. Ни знаю, на шо їм та друкарня здаласи… Тогди из Дзимброні забрали Кленца з кіньми. Кленцо родом був из Їворова, але служив у газдий Макіюків. Забрали тоже Данилюччіного з Руского, шо мав пару коний. Німці на мус забрали з Бистриця собі на допомогу багатьох чоловіків, аби нести їм поклажу своїми кіньми через Чорногору. Витак, через великі зими, всіх старших чоловіків з Ґаджіни німці відпустили з кіньми тхаті. Так, шо лиш ми троє пишли в постолах, заметенеми плаями через Чорногору, з тими німцями-пограничниками, шо були у Бистрици на заставі. Мне з Сегельби, Кленца з Дзимброні тай Данилюччіного з Руского німці займили аж за Чорногору. Из нас трьох, лиш я один ші жию. Моїх товаришів – Кленца і Данилюччіного давно вже нема в живих. Оба они загинули пызнішше. З нами йшов також Ціхуш із Бистрецької застави, вин говорив по-польски.
Тогди 1944 року снігові замети у Чорногорі були дуже великі. Навіть у долині сніги такі великі були, шо коні провалювалиси по груди і ледви брили. За перший день ми з тудом прийшли з кіньми выд застави у Бистрици до польської вілії у Ґаджіні. У Ґаджіні, там де Кошірки, була велика дерев’єна польська вілія. Так, шо першу нічь ми ночували у тому схороніску: німці у комнатах, а ми – у спуду, у пидвалі. У Ґаджіні німці всіх старих пустили, а нас молодих узєли з собов дальше. Нашого сусіда Николая Сьопинюка німці тоже завернули, бо вин був сліпий на одно око. Той мішок білої муки я передав Сьопинюком т’хаті (половину я їму дав, а половину вын нам приніс). Через великі зими німці приказали нам лишити свої коні на Гаджіні, а нам трьом дали нести рупцаки на плечьох й узєли з собов у Чорногору. Багато німецких коний тоже лишили на Ґаджіні, бо они ни годні були дальше йти. У тім місци, де си з Бистриця повертаї д’горі у Ґаджіну, німці карабінами били по смеречю, переломлювали їх, фершлюс (затвор) вибирали і вимітували у бердо. Але коли ми си вертали з Чоногогори то там вже ни було нієких карабінив, хтос то позабирав…  За другий день ми добралиси з Ґаджіни до Марішєски. Другу ніч німці спали з у польських віліях на Марішєсці, а ми у пыдвалі. Тоти вілії на Марішєсці були пана Тиського. Там постійно жив поляк – дідо Ян. Дідо Ян перебував з польськими панами, а у войну лишивси сам у віліях. Видступаючих німців було фийст багато, так шо спали на всіх трьох поверхах. Ми три хотіли утекти з Марішєски, але ни далоси, бо нас сторожили німецкі пси. Пізніше, єк си трохи промісила дорога, то задні групи німців з конями добралиси вид Ґаджіни до самої Марішєски. На Марішєсці німці частину своїх коний выбыли, а решту лишили там, бо замучені коні ни змогли дальше зимов бристи. Були такі німці, шо упрігали коні, робили з нартів сани, накладали зверхи на сани свої рупцаки, тай так кігли за собов д’горі. Быршість німців нартами йшли наперед, решта у лапках йшли і дорогу промішували. Німці мали з собов горівку у фирфлєшях тай пили по дорозі, аби загрітиси. З Жєбивскої Марішєски ми війшли на перевал Ворохтєнскої Марішєски і звернули плаєм на хребет Чорногори. Коли ми нарешті вийшли на хребет, то добрий кавалок ми йшли самим верхом Чорногори попри скалисті Рамена, а витак коло Бербенєски, звернули у долину – на Закарпаті. Ми зыйшли у долину, зайшли у ліс і там нам вже зачєло темніти. Трету ніч спати всім пийшлоси у лісі пид смеречім. Там у лісі німці байнетами начімсали смерекової фої, розиклали велику ватру тай так грілиси, а нас трьох пислали начімсати і принести сучя із смеречя на ватру. Ми пішли за сучім тай виділи єк решта німців ші доходили до тої ватри у лісі. Окремі німці були такі п’єні, шо їх по два попид руки кочували. Они дурні попалили на Гаджіні і Марішєсці своє тепле шкіріне вбрані (зимові бунди футровані), а лишили сабі легке вбрані. Тих днів ни виглідало, шо буде раптова снігова буря, а навіть трохи сонце проглідало. Але на то у Чорногорі нима віри погоді, бо она там за кілька мінут може змінимиси. Выд хати ми три пишли лиш у постолах, але по дорозі перезулиси у німецкі черевики, коц розирвали тай тими кавалками си укривали. Але й черевики гет промокли і ми ноги собі дуже перестудили.
 Ми всі три разом зайшли дальше у ліс ніби рубати німцям сучя на ватру тай рішили тікати у Бистрец. Шо Бог даст то буде… Німці й так би нас відий живими ни лишили у Закарпатю. Бо ми їм були потрібні лиш тим чєсом, для переносу рупцаків через Чорногору…
З великим трудом ми продиралиси лісами і жерепами д’горі на Чорногору. В одному місці инші німці, шо йшли з-заду, нас завернули, але ми знов утекли. Они шош халамандрали по-німецки, але ми мало їх розуміли. Дальше ми верталиси такі тов дорогов, шо прийшли, бо скрізь були великі зими. По дорозі стрічєли окремих німців, але то вже зади випрєтувавси. Саме тої ночі в Чорногорі падав дуже великий сніг (пластовец називаїтси) тай звіїласи страшенна буря. Нас уратувало вид замерзання то, шо ми були в лісі за верьхом. Ми дуже добре знали, шо ни дай Боже нікому на верху Чорногори попастися у снігову бурю – бо то є вірна смерть.
За ніч вітри дорогу гет замели і ми лиш німецке шматі виділи. Лиш по тому шматю ми виділи дорогу. Коли ми війшли на хребет Чоногори, то на верху так страшно виглідало, єк би лише по фронтови: скрізь лежєли замерзлі німці заметені зимов. А коло замерзлих тіл лишилиси німецькі пси. Они повигрібали у снігових заметах дучки, тай так ховалися вид вітру і студени. Німців зморозив мороз і задушила снігова буря, а пси все одно ни лишєли їх. Їх було дуже багато. Так оці пси ші вискакували із снігових дучок тай на нас брехали. Крім того у Гаджінах тої ночі урвалася велика заміть (снігова лавина) і поховала під собов дуже багато німців. В нас у Бистрици говорили, що німці розривами гранат зирвали сніговий засув. З нашого боку Чорногорі були великі замети і ни видко було де дорога, а де провалля заматене снігом. Хто поступивси трохи в бык з дороги, той полетів у скали… Ми находили німців без голови (они виділи, шо замерзают тай гранатами собі голови зривали). Були такі німці, шо застрілені лежєли пид смеречім.
Я нічого з німецького шматя ни брав, бо знав, шо гріх шош брати у мертвих. Кленцо узєв німецький плащ і дуже скоро змилив з дороги, урвавси из снігом на Ґаджіну в долину. Вин ледви видряпавси д’горі, я подав їму бук довгий і выкіг їго на дорогу.
 На Марішєскому перевалі ми знов стрітили остатки німців. Вілії на Марішєсці передні німці спалили, лиш пидвали лишилиси. Ми виділи єк задні німці гаджучки кєгали тай накривали мури выд вілії. Частина німців ховалиси у стаї. Ми уздріли, шо пост стоїт коло стаї і лісом скрутили з дороги. Там нас срітили партизани з УПА, котрі ни давали німцям вертатиси у Бистрец. Ми розказали їм, шо ми ледви шо живі вернулиси з Чорногори. Нас пустили до села. Нарешті ми добралиси до хати. За багато днів наші черевики намокли і ми ноги видморозили. Я
тиждень на ноги ни мих ступити, з хати ни мих війти.
Витак, навесні 1944 року у Гаджіну і Марішєску виходили люде з Бистриця, а мадяри з-за Чорногори приходили – всі за німецков зброєв. Тогди мадяри на Марішєсці з машиняка (кулемета) стріллєли у наших, але лиш ранили, а нікого ни вбили.
Я багато думав про пережите випробування в Чорногорі. То Господь Бог дав, шо ми чудом лишилися живі. Ми єк з Бистриця виходили то ни було бурі, файно було. Німці по дорозі горівку пили і сухарями закушували. Ми втекли тої буремної ночі вид німців і до ранку ишли дгорі. Єк ми підійшли пыд верьх, то вже день робивси. На верху ми уздріли сотні німецьких трупыв. Страшна буря тай студінь уночі їх задушали на Чорногорі. Они були п’єні і лихо були зибрані – тай усьо, кінець… Перші німці-пограничники із застави, шо ми з ними йшли, всі перейшли Чоногору ші до тої страшної бурі. А задних німців вночі захопила буря у Чорногорі. Одні замерзли, другі снігом задушилися, а третих лавина накрила.
Німецьких трупів було дуже багато. Всіх німців, шо пышли через Чорногору, було кілька сотень. Ми виділи єк ишли плаєм д’горі довгі ключі німців, одні за другими. Ни знати кілько з них перейшло Чорногору.
Коли ми си вернули у Бистрец, то обі вілії і застава були згорені. Кікінчук Іван розказував, шо німці свої мишини і мотоцикли склали коло застави, обсипали бинзинов тай запалили. То всьо згоріло, рвалися запаси гранат і куль тай летіли над головами наших людий. Тої зими німецких коний лишилося дуже багато, они саракі ходили голодні селами. З голоду гризли ворині і здихали.
Дєкувати Богу, я лишивси в живих і вам трохи розказав про той перехід німців через Чорногору, аби наші люде знали свою історію. У Бистрици є ші кілька старших людий, котрі можут вам розказати про загибель німців у Чорногорі. Война з німцями вже давно минула. Дай Боже, аби її ніколи ни було. Тоти німці, шо замерзли у Чорногорі, для свої родини є безвісті пропавші. Відий для них то була кара Божя. То був гнів Чорногори на них…
Крім Дмитра Білоголового, багато інших старожилів підчорногірських сіл Бистрець, Дземброня і Зелене також розповідають про катастрофічний перехід німців через Чорногору. Військова і природна катастрофа на Чорногірському хребті в Українських Карпатах потребує детальних історичних наукових досліджень.
Автор: Зеленчук Іван Кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник Філії "Гуцульщина" НДІУ (смт. Верховина).
Співавтор:Ярослав Зеленчук - кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділення «Філія Гуцульщина» ННДІУВІ
на світлинах Ґаджина.
за матеріалами сайту http://carpathy.nadvirna.com/
|
