Коли Закарпатська Україна проголосила свою незалежність 15 березня 1939 року, то вже 17 березня того ж року зазнала сильного удару з боку Угорщини, союзника гітлерівської Німеччини. До честі закарпатських українців, вони мужньо боролися, билися до останнього. Коли столицю Хуст взяли мадяри, почалася жорстока розправа над мирним населенням. Попри те вояки з мадяр — взагалі-то нікудишні. Але ці вихідці з азійських степів, колишні «гуни», за своєю природою були вельми жорстокими. Населення України їх добре пам’ятає ще з Першої світової війни, а потім з останньої війни 1941—1944 рр. Грабунки нашого краю ще добре пам’ятають люди старшого покоління, яким тепер за 70 років.
Але повернімось до Закарпаття. Бойові дії тривали в горах і набули партизанського характеру до 17 вересня 1939 року, коли приблизно 30 тисяч закарпатських січовиків перейшли кордон і вступили в Галичину, яку на той час уже захопив Радянський Союз. Їх усіх загнали в концтабори за нелегальний перехід кордону після поділу Польщі між Німеччиною та СССР. Сталін, як відомо, був категорично проти існування самостійної, хоч і невеличкої, Української держави, побоюючись, що це може спричинити відповідні події на Великій Україні. З цього приводу він заявив, мовляв, божевільні мріють приєднати «слона», тобто Україну, до «козявки» (Закарпаття).
Із тих часів залишилась пісня:
Як мадяри наступали,
а поляки помагали.
На превеликий жаль, в тій ганебній загарбницькій проти Закарпатської України війні брали участь як союзники мадярів наші сусіди географічні вороги споконвічні і тепер партнери стратегічні. Поляки спрямували на Закарпаття близько 500 добре озброєних диверсантів, які групами по 30-50 вояків нападали з тилу на слабоозброєних закарпатських січовиків, а також щільно перекрили кордон.
Після поразки у війні галичани повертались додому, їх перехоплювали мадяри і передавали полякам, які тут же на кордоні їх жорстоко вбивали. Про це нам в Яблуниці говорили ще живі свідки тих подій. Таким чином, було вбито приблизно 600 чоловіків, яких тільки тепер знаходять і ховають по-християнськи і з військовими почестями.
У розповіді про події 1938—1939 рр. на Закарпатті не можна оминути увагою позицію різних країн. Скажімо, не зрозуміла поведінка командування чехословацької армії, яке після окупації своєї держави Німеччиною не передало закарпатським січовикам зброю, а всю її відправило до Чехії, де вона потрапила німцям.
Польська держава стала активним союзником Гітлера в розподілі Чехословаччини і навіть затіяла збройний прикордонний конфлікт з чехами за місто Тешін і прилеглу територію. Гітлер навіть дозволив їм зайняти за це так звану Тешінську область. Через це чехи у приватних розмовах донині іноді називали поляків «слов’янськими фашистами». Бідні поляки не знали, що вже 17 вересня 1939 року їхня держава перестане існувати і буде поділена двома диктаторами-союзниками.
Ярослав ОЛЕНЧУК. Полковник, газета "Галичина" | 
