Рахівське регіональне відділення громадської організації "Пошук"

НАСПРАВДІ УКРАЇНУ 72 РОКИ ТОМУ АЖ У КІНЦІ ЛИСТОПАДА ОЧИСТИЛИ ВІД ОКУПАЦІЙНИХ РЕЖИМІВ ТРЬОХ ДЕРЖАВ – НІМЕЧЧИНИ, РУМУНІЇ, УГОРЩИНИ

Тривалий час у масовій історичній свідомості домінували радянські пропагандистські міфи, пов’язані з вигнанням військ нацистської Німеччини та її союзників із українських земель. По-перше, на комеморативних (пам’ятних) заходах безпідставно говорили про «визволення». По-друге, 28 жовтня 1944 р. не зовсім коректно вважали днем остаточної деокупації України.

Україна тоді не отримала волі – опинилася під іншим пануванням

В умовах російської агресії задля консолідації української нації та її історичної свідомості 9 квітня 2015 р. ухвалено чотири закони України, спрямовані на демонтаж залишків тоталітарної спадщини в руслі державної політики декомунізації. Тоталітарний режим 1917 – 1991 рр. в Україні визнано злочинним за політику державного терору – численні порушення прав людини: індивідуальні та масові вбивства, депортації, катування, примусову працю, переслідування тощо. Обидва тоталітарні режими, націонал-соціалістичний та комуністичний, вчинили злочини в Україні, зокрема геноциди.

♦ Жителі села Раково Закарпатської області ведуть бесіду
з радянськими офіцерами. 1945 рік.

Ще два роки тому Український інститут національної пам’яті звернувся до медіа, органів державної влади, місцевого самоврядування з проханням використовувати термін «вигнання нацистських окупантів із України» замість «визволення України від фашистських загарбників», яке, до речі, зафіксоване й у чинному Указі Президента України від 20 жовтня 2009 р. Насправді Україну очистили восени 1944-го і не від фашистів, які правили в Італії 1922 – 1943 рр., не від нацистських окупантів, а від окупаційних режимів трьох держав – Німеччини, Румунії, Угорщини. Але в 1944-му Україна не отримала волі, опинилася під іншим пануванням, пережила масові депортації українців, поляків, кримських татар, угорців, німців... Жертвами радянських репресій стали понад 50 тис. осіб у післявоєнному Закарпатті, або близько 7% від усього населення краю станом на 1946 рік, а також майже 10 тис. учасників нелегальних переходів у СРСР 1939 – 1941 рр. Автор цих рядків теж своїми публікаціями доклав зусиль щодо подолання історичних міфів, зокрема й про 28 жовтня 1944 р. як день «визволення» України.

Найбільшою серед репресованих на радянському Закарпатті стала категорія примусових робітників – понад 30 тис. осіб. Це чоловіки-угорці та німці обох статей, що, починаючи від листопада 1944 р., були віднесені до «ворожих націй» із метою мобілізації безкоштовної робочої сили для відбудови індустрії та транспортних комунікацій СРСР. У березні 1946-го та в 1949-му на «вічне поселення» у Сибір (Тюменська область) депортували ще 2,7 тис. закарпатських німців.

Суцільну колективізацію краю провели з допомогою позасудових розкуркулень і переселень. У 1949 – 1951 рр. із Закарпатської області переселили майже 10 тис. селян, зокрема на Південь України, Північний Кавказ і Сибір. Одночасно засудили щонайменше півтисячі «куркулів».

Із Закарпаття протягом першого післявоєнного десятиліття відправили примусово в школи фабрично-заводського навчання до східних областей УРСР значну частину місцевої молоді – близько 16 тис. осіб. У жорна репресій потрапили віруючі всіх конфесій. Одну з них – греко-католицьку – у 1949 р. ліквідували. У 1947-му радянська спецслужба вбила єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Теодора Ромжу. Репресувала 130 греко-католицьких, 15 православних, 8 реформатських, 7 римо-католицьких священиків і монахів, 7 віруючих церкви єговістів, 5 суботників-п’ятидесятників.

Визволення України відбулося тільки з розпадом Радянського Союзу.

♦ Німецька гармата на пл. Театральній в Ужгороді

Остаточно Чоп здобули тільки наприкінці листопада

Відрадно, що сталінський термін «Велика Вітчизняна війна» нині замінено коректним – «Друга світова війна». Адже український вимір тих подій не обмежується німецько-радянським конфліктом. Війна із нацизмом для українців розпочалася 1 вересня 1939 р. бомбардуваннями Львова. Гітлер і Сталін були союзниками до 22 червня 1941 р. Вигнання військ нацистської Німеччини та її сателітів із українських земель – результат спільних зусиль антигітлерівської коаліції та визвольних рухів. За Україну воювали радянські війська й партизани (понад 3 млн українців), Українська повстанська армія (близько 100 тис. вояків), українці світу на різних фронтах Другої світової. Військовими й цивільними жертвами війни стали від 8 до 10 млн українців, зокрема на Закарпатті – понад 213 тис. осіб: більш ніж 113 тис. загиблих і майже 100 тис. вимушених мігрантів (біженців, виселених тощо). Окрему категорію становлять закарпатці – примусові робітники – близько 111 тис. осіб, яких забирали для потреб угорської, німецької, радянської економік.

У жовтні – листопаді 1944 р. війна в Україні не закінчилася. Збройний спротив радянській владі на західноукраїнських землях тривав ще понад десятиліття: вбито 155 тис., заарештовано 134 тис., депортовано 203 тис. осіб. Унаслідок голодомору 1946 – 1947 рр. на півдні та сході України загинуло до 1 млн осіб.

Досі офіційно вважається, що Україну «визволено» взяттям Чопа 28 жовтня 1944 р. Це суперечить істині. 28 жовтня 1944 р. завершилася Карпато-Ужгородська операція 4-го Українського фронту, але бої в межах теперішнього Закарпаття тривали. Відвертими є мемуари «Шлях солдата» (1969) генерала-полковника Антона Гастиловича. Він командував 17-м корпусом і 18-ю армією відповідно під час першого і другого взяття Чопа. Генерал свідчив: «Із Мукачева й Берегова корпус продовжував переслідування противника і ввечері 28 жовтня після запеклих боїв оволодів крупним залізничним вузлом Чоп. Тут мене чекала перша воєнна невдача. Чоп українською – затичка в бочці, корок, і дійсно, він став корком, що закупорив подальший наступ. Почалося з того, що вночі, ледь «Совінформбюро» встигло повідомити про взяття Чопа, противник контратакував наші війська й відкинув їх на 1 – 1,5 км. Взяти Чоп ні в цю ніч, ні в наступні дні не вдавалося. Та й не дивно. Як потім виявилося, всі армії нашого фронту були зупинені на завчасно підготовленому й зайнятому резервами противника рубежі Станчин, Собранці, Чоп – і затрималися на ньому доволі довго, готуючись до прориву».

Отже, 28 жовтня 1944 р. радянські війська підійшли до Чопа. Майже місяць тривала його облога. Окремі частини поселення декілька разів змінювали господаря. Остаточно Чоп здобуто 23 листопада 1944 р. Того ж дня інформаційне агентство СРСР «Совінформбюро» повідомило, що «місто і залізничний вузол Чоп, який переходив із рук в руки, знову зайнятий нашими військами». Жителі Чопа, тоді села, де проживало близько 3 тис. осіб, переважно угорців, зазнали великої шкоди. Тут уціліло не більше 30% будинків.

♦ Зруйнований міст в Ужгороді (зараз на його місці – пішохідний)

Зафіксовано 386 цивільних жертв радянської армії, що оволоділа Закарпаттям восени 1944 р. Найбільше їх було на залізничному вузлі Чоп, який інтенсивно бомбардували 16 вересня і 7 жовтня 1944 р. Радянські війська цей населений пункт здобували двічі – у жовтні та листопаді 1944-го, зокрема ціною життя і 88 мирних жителів.

На Закарпатті оборонялося угорсько-німецьке угруповання під командуванням генерала-полковника Готтарда Гейнріці. Воно складалося з двох армій. 1-ша німецька танкова (нею безпосередньо командував Г. Гейнріці) дислокувалася головним чином у Східній Словаччині. Підпорядкована їй 1-ша угорська (командувач – генерал-полковник Бела Міклош) розташовувалася приблизно в межах сучасного Закарпаття, а штаб знаходився в Хусті.

16 жовтня 1944 р. генерал-полковник Б. Міклош разом зі своїм начальником штабу, багатьма офіцерами й солдатами (до 10 тис. осіб) перейшов на радянський бік. Проте Г. Гейн­ріці провів заміну командного складу та відновив боєздатність 1-ї угорської армії.

Безпосередньо на Закарпатті (Карпатсько-Ужгородська операція) загинуло більш ніж 10 тис. радянських бійців, 1,8 тис. пропало безвісти, 41,4 тис. отримали поранення. Угорські та німецькі війська втратили понад 20 тис. осіб убитими й пораненими, ще 20 тис. потрапили в полон.

Кінцеве здобуття Закарпаття радянськими військами слід датувати не раніше, ніж 26-м листопада 1944 р. Беруться до уваги чинні адміністративні межі. 26 листопада 1944 р. у Мукачеві відбувся Перший з’їзд народних комітетів Закарпатської України, що схвалив Маніфест про возз’єднання з Радянською Україною. У першому абзаці й фактографічно, й образно відбито переломну військово-політичну дату: «Настав радісний історичний день для Закарпатської України. За допомогою героїчної Червоної армії скинуто німецько-мадярське іго. Покладено кінець багатовіковому пануванню мадяр і всіх чужоземців на споконвічних українських землях Закарпатської України». Не випадково возз’єднавчий форум 26 листопада 1944 р. відбувся не в адміністративному центрі краю, а в Мукачеві – подалі від лінії фронту – рівно через місяць після його здобуття. Відвойований теж місяцем раніше Ужгород знаходився просто ближче до зони бойових дій. Тільки 20 листопада 1944 р. радянські війська остаточно відкинули противника від Ужгорода.

Роман ОФІЦИНСЬКИЙ,
професор, завкафедри історії України УжНУ

http://www.novzak.uz.ua/news/mif-pro-28-zhovtnya-1944-go