Пн, 23.10.2017, 08:42 Вітаю Вас Гость

Рахівське регіональне відділення громадської організації "Пошук"

Меню сайту
Категорії розділу
Предмет "Захист Вітчизни" [36]
Біографії героїв [14]
Паспорти військових поховань [2]
архів [23]
Спогади,мемуари [4]
Участь в ІІ світовій війні [2]
Афганська війна [5]
Військові конфлікти за добу СРСР [1]
Робочі матеріали [2]
ЗНО [22]
Позакласна робота [0]
Календарне планування [0]
конспекти занять [0]
Презентації з ЗВ [2]
Презентації з історії [2]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 62
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
УСВА
Новини Закарпаття
Народна память
Книга памяті
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Головна » Файли » Афганська війна

ЗАКАРПАТЦІ У ВИРІ АФГАНСЬКОЇ ВІЙНИ
23.09.2013, 08:58
                          Генерал-майор Арзен Ухаль   – закарпатець-рахівчанин, батько якого був комуністом із стажем. Нині автор анонсованої 460-сторінкової книжки – поважний відставник, який нещодавно відзначив своє 75-річчя. Мешкає в Ужгороді, де на зорі української незалежності очолював регіональне управління СБУ. Між іншим, доти корінному закарпатцю, починаючи від самого визволення у 1944 р., з певних причин (без коментарів) не випадало займати таку відповідальну посаду. Словом, призначали очільників цього колись грізного та всемогутнього відомства на вул. Довженка в обласному центрі завжди із числа немісцевих. Це вже після відставки генерала А. Ухаля крайовою спецслужбою керували не тільки приїжджі, але й закарпатці. Отже, це є свідченням того, що ми теж здібні, розумні, кмітливі...   
Географія службових відряджень екс-начальника обласного СБУ надзвичайно широка – від Великого Бичкова до самої Москви, Праги і аж до Нікарагуа, Куби, Афганістану та низки африканських країн. А це – довгі шляхи-дороги з різними придибенціями по всьому широкому світу, та ще й у вельми непрості часи за Хрущова, Брежнєва, Горбачова. Та, попри все, цей ерудований чоловік не цурався свого верховинського кореня, не втратив повагу до людей і нині щиросердно творить добрі справи для краян. Без перебільшення: будь-яке діло чинить натхненно, чесно, плідно. Такий стиль у цього відповідального за свої вчинки чоловіка виробився за роки служби в органах держбезпеки та викладацької діяльності. І зараз, приміром, пише та видає книги, які розповідають про славні діла закарпатців (має 50 наукових публікацій і 6 монографій). Він має що сказати-оповісти своїм читачам про попередню роботу, якій віддав півстоліття. Та й мало хто може похвалитися таким обширом знань, інформації, даних, як цей розвідник-закарпатець.  
Зрозуміло, його унікальна біографія з об'єктивних причин довго утаємничувалася. Ані колеги, ані друзі-земляки, та, мабуть, і рідні, не знали достеменно, чим займається офіцер радянської держбезпеки А. Ухаль (навіть я, фаховий журналіст, довідався про нього випадково у 1984 р. від рідного брата). Але дивного тут нема – на календарі були "таємничі" часи. Зрештою, кожна країна, якою б демократичною вона не була, має свої секрети і належним чином їх береже. Можемо тільки пишатися, що колишній учитель із Рахівщини (закінчив історико-філологічний факультет Архангельського педінституту) став генералом цього секретного відомства. У його послужному списку – посади проректора Вищої школи КДБ (Москва) і Академії СБУ в Києві. А в одному з інтерв'ю зізнався, що охороняв навіть члена Політбюро ЦК КПРС М. Суслова в 1968 р. (йдеться про чехословацькі події, коли московський партфункціонер певний час перебував у нашій області). Як відомо, крім нього, у Закарпатті в ці тривожні часи були Л. Брежнєв, Ю. Андропов, О. Підгорний, М. Косигін та інші керівники СРСР. 
Вийшовши на заслужений відпочинок і маючи певний досвід викладання правознавства у вишах колишнього Союзу, А. Ухаль не став осторонь суспільно-реформаторських процесів у краї.  Йому  запропонували очолити кафедру в ЗакДУ, а невдовзі професор, кандидат юридичних наук стає першим деканом юрфаку цього університету...     


Про книжку…
Власне, видання "Закарпатці у вирі афганської війни" (на світлині) – перше повноформатне дослідження із не такої вже й далекої історії про перебування радянських військ в Афганістані (дотепер були спроби окремих авторів розказати про подвиги земляків, зокрема, Івана Шкірі, Володимира Хорькова, Федора Рубіша). А генерал А. Ухаль доклав максимум зусиль, аби до закарпатського читача прийшла ця доволі товстенька книжка, у якій зібрана найповніша інформація про закарпатців, що пройшли горнило боїв із душманами. У виданні – прізвища тих, хто воював і прийшов додому живий, подано також біографії воїнів, що загинули в цій азійській країні. Є відомості й про тих, хто пропав безвісти. Цей розділ читати найважче, бо й насправді ніхто не прийде до цих могил (якщо вони існують) і  нічия рука не покладе там хоча б одну-єдину квітку пам'яті. Є тут також розповіді учасників військових дій в Афганістані – солдатів і офіцерів, тих, хто там, у горах і кишлаках, проявив героїзм і хоробрість, хто рятував життя побратимів, ішов у атаку, не боячись свинцевих куль лютих моджахедів зі стінгерами й ...кинжалами. Та, попри все, закарпатці до кінця були вірні клятві та сповна виконали інтернаціональний обов'язок. Інакше діяти наші краяни не могли. У радянські часи, як відомо, навіть думати по-іншому вважалося крамолою. Словом, книжка – це розповідь про тих, хто віддано, сумлінно, чесно служив Вітчизні, хто навіки записав у свою біографію рядок "воїн-інтернаціоналіст". 
Знаємо, що введення радянських військ (обмеженого контингенту) до Афганістану відбулося 25 грудня 1979 р. (автор статті навчався тоді на третьому курсі факультету журналістики Львівського університету ім. І. Франка). Саме до того часу Закарпатською областю керував Ю. В. Ільницький, якого невдовзі змінив Г. Й. Бандровський (останній доти працював першим секретарем Львівського міськкому партії). Певні сумніви з цього приводу закрадалися, але кадрові зміни в краї аж ніяк не були пов'язані з афганськими подіями. До речі, наші офіцери з ГРУ та КДБ задовго до тих грудневих реалій уже "прискорювали" інтернаціональний десант у чужу гірську країну. Про це з вуст очевидців написано книжки та знято документально-художні фільми. Знали б політики та військові, що "застрягнуть"  там на цілих десять літ (афганська війна у часі виявилася у два з половиною рази довшою за Велику Вітчизняну 1941-45 р.р.), то, можливо, на засіданні Політбюро ЦК КПРС у Москві було б прийнято якесь альтернативне рішення. Як відомо, за офіційними даними, в афганській війні з боку Радянського Союзу взяли участь понад 620 тисяч військовослужбовців і майже 22 тисячі інших працівників і службовців. Про це в дзеркалі історичної хронології розповідає А. Ухаль, наголошуючи: скорботний літопис  Афганістану  – це 14,5 тисячі загиблих, 333 осіб пропало безвісти (з України загинуло 3280 військових і 80 пропало безслідно). У Афгані воювали також понад 3 тисячі закарпатців, з яких загинуло 53 чоловіки й безвісти пропали чотири.


Про живих берегівчан…
Так, ця десятирічна війна у ДРА забрала тисячі молодих життів, багатьох зробила каліками, поламала сотні доль... Тож зрозуміло, яким жаданим було виведення військ у вісімдесят дев'ятому – сталася ця  вікопомна, радісна подія 15 лютого 24 роки тому. Попереду через річку Амудар'я, як відомо, гордо крокував генерал-полковник Громов. Словом, це вже був кінець війни, на якій в атаки ходили, дороги мінували та у ворогів стріляли майже 115 берегівчан. Такі воєнні закони – тут нікуди не дінешся. Але які цілі переслідувала так звана інтернаціональна допомога ціною молодих життів – це вже інша тема. Афганська війна на совісті тих, кого вже немає серед нас. Щоправда, з-серед берегівчан у безглуздій війні не загинув ніхто – це велике щастя для наших синів, братів, чоловіків! Не заради втіхи, піару, а просто з метою констатації відрадного факту слід наголосити, що таких районів, як наш, не так і густо на теренах не тільки України, але й усього колишнього СРСР. Словом, Усевишній як міг, так хлопців наших беріг! 
У книжці поіменно перераховано всіх, хто був там, у Афгані, – починаючи від Миколи Баранова з Берегова й закінчуючи Яношем Ціккером із села Яноші. Тут названо також усім знайомих Андрія Гвоздяка (нагороджений у 1985 р. орденом Червоної Зірки), Михайла Гоблика, Олександра Бузуна, Андрія Бондарса, Віктора Дворяткіна, Василя Вовчка, Леоніда Журавльова, Юрія Зейкана, Леоніда Клімова, Віктора Карпенка, Миколу Івасишина, Олександра Кубана, Сергія Ладжуна, Василя Мошколу, Федора Крамаренка, Павла Кошмака, Олександра Кодіна, Бейлу Надя, Олександра Мінчича, Золтана Ражова, Федора Росоху, Івана Пруницю, Василя Чегіля, Олександра Пікала, Федора Молнара, Юрія Синька, Золтана Сорка, Василя Ігнатишина, Михайла Якубця, Йосипа Коша, Йожефа Газдага та інших. До речі, Берегівське міськрайонне товариство Закарпатської територіальної організації спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), створене у 1995 р., очолює відповідальний працівник міськради Адам Понго. Саме з його та ініціативи міської влади в центрі Берегова встановлено пам'ятник воїнам-афганцям, до підніжжя якого в день чергової річниці виведення військ із Афганістану кладуть квіти та вінки ті, хто воював, хто так і не забув тую криваву і мерзенну війну на чужій землі. За таку дату й сто грамів не гріх хильнути! І якщо вже і з‘являться сльози, то це – сльози сильних чоловіків, які цього дня їм прощаються, бо ж згадують бойові походи й тих, з ким були на афганській війні. 


Про безсмертних героїв… 
Гортаю сторінку за сторінкою цього унікального видання, вчитуюся в скупі рядочки ще скупіших біографій тих, хто повернувся додому в цинковій домовині, за ким і донині плачуть рідні та близькі – матері, сестри, дружини-вдовиці, діти. Скільки ж то сліз пролито за молодими хлопчаками, які були і моїми ровесниками, і дещо старшими за мене (як правило, це офіцери або ж прапорщики), і молодшими. Розглядаю світлини тих, хто навіки пішов від нас, кого скосили ворожі кулі, хто підірвався на мінах і вже ніколи не усміхнеться до мене, до тебе, до сусіда, брата, сестри, колеги, односельця тощо. Ось, приміром, 19-річний Юрій Боднар із Грушова на Тячівщині. Загинув, виконуючи бойове завдання в 1980 р., нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Така сама доля, на жаль, спіткала у 1985 р. і його односельця Михайла Половку, рядового оператора-навідника БМП (обидва поховані на цвинтарі в рідному селі). Молодший за нього на чотири роки рядовий Михайло Горзов із Білок загинув від осколку снаряда, охороняючи аеродром окремої вертолітної ескадрильї, яку обстріляли душмани. За хоробрість посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки. Фрезерувальник Іван Данча з Хуста, 1966 р. н., сержант-розвідник, загинув на чужій війні у 1986 р. – ризикуючи життям, виніс із поля бою пораненого офіцера, а при поверненні на свою позицію був важко поранений і помер на руках товаришів. Орденоносець. 19-літній Михайло Довганин з Онока загинув у пожежі, коли внаслідок кулеметного обстрілу в горах горіли полкові об'єкти. Микола Коваль (Сюрте), Георгій Кобака (Чинадієво), Йосип Ковач (Солотвино), Іван Козурка (Рахів), Василь Кричка (Нересниця), Володимир Лукач (Нижнє Солотвино), Юрій Маргіта ( с.Підгірне на Іршавщині), Іван Митро (Вишка), Василь Опаленик (Люта на  Великоберезнянщині) теж загинули по-геройськи. У важких бойових операціях, проявляючи сміливість, рішучість, стійкість, вони знищували вогневі точки, рятували мирних людей, але самі, як це буває досить часто на війні,гинули смертю хоробрих. А Юрій Параска з Текова був збитий у літаку, що в 1986 р. переправляв із Кабула в Джелалабад підрозділ однополчан. У перші дні введення військ в  Афганістан  (25. 12. 1989 р.) загинув в автомобільній катастрофі, яку в тунелі спровокували "духи", командир відділення Іван Павлюк з Новоселиці на Тячівщині. Нині йому було б п'ятдесят три... 
У книжці А. Ухаля значаться аж чотири Поповичі, котрі також загинули там, на чужині, при виконанні бойового завдання у 1982, 1983, 1985, 1986 р. р.: два Василі із Розтоки та Руського Поля на Іршавщині й Тячівщині, Михайло та Олексій із Олешника (Виноградівщина) й Верхнього Водяного (Рахівщина). І всі були такими красенями, молодими, ще безвусими, до того ж робітничо-селянського гарту-походження. Далі. Читаю біографію дев'ятнадцятирічного Михайла Русина з села Плав'є, що на Свалявщині. Село як село: гірське, з однією вуличкою. У ньому  й двісті хат не буде. Воїн-інтернаціоналіст, який із чорно-білого фото на світ дивиться лагідними й чесними очима, народився в 1964 р. По закінченні Дусинської СШ працював на місцевому лісокомбінаті простим робітником. У Збройні сили був призваний тутешнім районним військовим комісаріатом у вересні 1982 р. Пройшовши відповідний вишкіл, із грудня цього ж року службу ніс у Республіці Афганістан (як і його односельці-ровесники Василь Левко і Михайло Янович, а також Володимир Дудура, Сергій Мигович і Віктор Пудов з сусіднього Дусина), де брав участь у бойових операціях, проявив сміливість і мужність. Виконуючи  відповідальне завдання, важко занедужав і після нетривалої хвороби 26 листопада 1983 р. помер. Похований у рідному Плав'ї. На могилі нині височить обеліск. Відзначу: уряд тодішнього СРСР за відвагу нагородив його орденом Червоної Зірки (посмертно). А я собі уявив не тільки майбутнє цього скромного парубка з Плав'я, якого чекали звичайні житейські радощі (трудові звитяги, навчання, кохання, радісні сімейні клопоти, спілкування з матір'ю, перевесниками, односельцями), але й ту мить, коли до оселі принесли прикру вість-телеграму з військкомату про смерть рідної кровинки. Мати, Павліна Василівна, якій тепер 79 років, без сумніву, мліла, заламувала собі руки від скорботи і невимовного болю. Проклинала тих, хто послав рідного синочка на прокляту мільйонами війну, так далеко від рідного порога. І хто винен у цій смерті хлопця? Хто за це буде покараний? Таких, як не прикро, немає і дотепер! Але є у книжці ще кілька прізвищ свалявців, зокрема, заступника командира взводу Івана Фенинця з Ганьковиці (у мирному житті – робітника лісокомбінату), командира танка Анатолія Фізера з Голубиного, колгоспника (обидва з 1967 р. н., а загинули також у листопаді-грудні 1986 р.), Олександра Тацея з райцентру. Останній, між іншим, навчався у Берегівському медичному училищі (на фото), і в Афганістан його призвали у березні 1986 р., а вже через півроку – у вересні – цей вродливий, мужній двадцятиоднорічний  рядовий-гарматник загинув у бою під час відбиття нападу противника на автомобільну колону. Похований у м. Свалява. За проявлені героїзм і відвагу нагорода – орден Червоної Зірки (посмертно).


Розповіді, спогади очевидців
Їх у книжці А. Ухаля майже два десятки. Кожен спогад, кожна розповідь, інтерв'ю пронизані пам'яттю про ті болісні, але незабутні дні, місяці, а для декого навіть роки перебування в Афганістані. Хоча для всіх дороги в цю країну були чимось схожими: одні служили офіцерами у Збройних силах, другі – у підрозділах КДБ тощо. Приміром, Іван Голінко, який свого часу у званні старшого лейтенанта працював оперуповноваженим у Берегівському райвідділенні держбезпеки, в афганському "відрядженні" пробув два роки. Служив із колегами в провінції Герат. Нині він  полковник запасу, про своє перебування в цій країні описав у статті "Для рідних це було звичайним відрядженням". Відтоді минуло три десятки літ. Можливо, ще не про всі нюанси можна розповідати, але спогади теплі й щирі. Іван Павлович із дружиною-педагогом і дорослими дітьми мешкає в Ужгороді, працював навіть на відповідальній посаді в посольстві України в Будапешті. Воїн-інтернаціоналіст наше місто не забуває, часто навідується до старих друзів-берегівчан. У книжці також вміщено статті на афганську тему письменника Василя Густі (про Івана Панькулича, Петра Собчука, Юрія Василину), інтерв'ю з полковником Василем Чаваргою журналіста Віталія Жугая, опубліковано спогади військового кореспондента Івана Шкірі "Чужий бронежилет", Героя Радянського Союзу Сергія Павловича Козлова, який одним із перших у всьому СРСР отримав це високе звання з врученням Золотої Зірки. 


Афганський спомин

Тисячоліття свій змінили біг –
Афганістан в терпких коловоротах,
Лиш як тоді – летить пісок до ніг,
Засіли "духи" на стрімких висотах.
І знову голос кличе: "Шураві",
"Бага на міні вчора підірвався"!
Якби не ви... Живим – шляхи нові,
Бо кожен там в атаку мужньо піднімався.
Ще й досі в снах зима ця промайне, 
Весна прийде в серця й на сиві перевали,
Та знаю точно: вдячність не мине,
За землю, що, мов рідну, захищали!
ІВАН КОСТЕВИЧ,  поет

Він хоча й був родом із Росії, але певний час очолював Виноградівський райвійськкомат. Під час травневого відпочинку на Тисі його прихопив інфаркт і він передчасно помер... Автор публікації пишається, що товаришував із цим комунікабельним, розумним офіцером, який завжди дуже цікаво розповідав про себе, друзів, Афганістан тощо.
…Цій темі немає кінця. Про неї ще писатимуть книги, статті, створюватимуть кінострічки. Книжка А. М. Ухаля "Закарпатці у вирі афганської війни" – не тільки цікава, але й потрібна, особливо для тих, хто займається військово-патріотичним вихованням молоді. Шкода, що наклад її усього 500 екземплярів. Спасибі вам, Арзене Михайловичу, за копіткий, творчий, сподвижницький труд.

Категорія: Афганська війна | Додав: Slavik
Переглядів: 1200 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
"Пошук"
Пошук
Фото
Пошукові сайти
Подвиг народа
ЗНО
Вісті Рахівщини
Новини Рахівщини
Baranuk and Merklo © 2017 При будь-якому використанні матеріалів гіперпосилання на http://poshuk.ucoz.ua/обов'язкове. Сайт управляється системою uCoz